Різак Олексій Іванович

персональна сторінка

Невинно убієнному (16 листопада 2012 року) Олексію Різаку присвячується...



Маленька розмова з екс-головою Закарпатської облдержадміністрації, доктором фізико-математичних наук Іваном Різаком (Ч.4)

Насамперед, кілька слів про кадрову політику. Вас часто критикували, що брали тільки однопартійців.

Це неправда. Сьогодні це взагалі не має значення. Люди, яких я призначав на посади, забезпечили результат. Це команда, яка вивела в область в загальнодержавні лідери за всіма соціально-економічними показниками розвитку. Ці люди отримали заслужену повагу у краян і у керівництва держави. Хочеться, щоб таким кадровим потенціалом могла похвалитися будь-яка політична сила чи блок політичних сил.

До речі, просто нагадаю, що в медицині фактично у всіх обласних установах керівниками з 2002-2004 років працюють керівники, призначені з моєї ініціативи. Хоча скажу чесно, не всі вони витримали моральної планки і навіть професійних навичок

Давайте, як і обіцяли читачам, коротко зупинимось на тому як Вам вдалося реалізовувати серйозні інвестиційні проекти.

Зокрема, обласний кардіодиспансер.

Об’єктивно така лікарська установа сучасного типу уже давно потрібна була в області, бо серцево-судинні захворювання займали лідируюче положення серед населення краю. Суб’єктивно був великий оптиміст і прекрасний організатор Іван Антонович Яворський, який нерідко в розмовах зі мною мріяв про таку установу. За моїм доручення фахівці почали розбиратися в проблемах будівництва цього об’єкту. Виявилось, що його будують майже два десятиріччя. Часто стан готовності в леякі роки піднімався до 70-90 відсотків, а потім «падав» до 20-30. Не то природа його нищила, як мені розповідали. Скоріше всього було масове розкрадання матеріалів і списування коштів. Ідеї окремих фахівців і деяких груп лобістів зводилися до двох. Перша продати незакінчене будівництво під ресторанно – розважальний комплекс з додатковим виділенням землі і лісу поряд, а друга – просто розібрати його і віддати всі ті площі під будівництво приватних будинків…

Я не міг прийняти таких пропозицій і після довгих роздумів, аналізу можливостей і джерел фінансування було прийнято рішення його таки збудувати. Далі знайшли прекрасну організацію-підрядника на чолі з Емануїлом Товканом. Ми старалися не підводити з фінансуванням, підрядник зумів організувати роботу в три зміни. Робочі наради мені приходилось проводити і пізно ввечері, і дуже рано вранці. Відкликались на будь яку виробничу проблему. Було непросто, але спільними зусиллями новобудову здали, а паралельно завозили необхідне обладнання. Вже тоді думали про залучення на першому етапі столичних фахівців, розвиток хірургічного напрямку. Я радий, що все вдалося.

Там склався прекрасний колектив, який зумів покращити базу і стати одним з кращих диспансерів у державі. Сподіваюсь, що він і надалі в у мовах нової медичної реформи слугуватиме людям.

У Вас якось все просто. Двадцять років будували –не збудували, а потім взяли і збудували.

Думаю, що навпаки було все непросто. Спочатку потрібно було переконати депутатський корпус поступитися амбіціями і спробувати не розпорошувати кошти, а концентрувати їх на таких об’єктах, які б додавали ще і психологічну впевненість у тому, що ми можемо у непрості часи будувати серйозні соціальні установи у рекордні строки. Куди правди діти – декошти розпорушувались, там було більше корупції і розкрадання. Потім велика робота всіх від керівництва області до робітників, які теж повірили, що їх не будуть більше обманювати, а будуть своєчасно виплачувати зарплату тощо.

Тим більше, що тоді ми вирішили і питання госпіталю для ветеранів війни і чорнобильців. Закарпатська область була єдиною, яка такого госпіталю не мала.

Нам вдалося за рахунок вивільнених приміщень в обласній лікарні повернути в її приміщення відділення гастроентерології, капітально відремонтувати так званий ЦЛК (лікувальний корпус для керівного складу ще в Радянському Союзі) і розмісти там такий довгоочікуваний ветеранами госпіталь. На відкритті госпіталю деякі ветерани просто плакали, бо вже не вірили, що можуть мати посилену медичну увагу у престижній лікувальній установі. Для мене і мої колег це теж додавало наснаги, бо це було не лозунгове піклування про людей, а дуже реальне. Тим більше, що довгий час в області нічого подібного не будувалось…

Мабуть, так просто для Вас виглядає і будівництво хірургічного корпусу Мукачівської дитячої лікарні, Боздошського мосту…

Та не дуже просто. Все це забирало сили, потребувало величезної роботи команди. Тим більше, що джерелами фінансування часто виступали кошти від перевиконання нами бюджетних поступлень. Тут спільна робота обласної влади, правоохоронних органів, митних органів. Та хіба ці та інші десятки різних обєктів ми б здали, якби не було піддтримки керівництва держави.

Без віри в успіх і взаємної підтрикмки таких результатів би не було. Інколи складалося враження, що наші успіхи тільки посилюють нападки на нас з боку наших опонентів. Здавалось, що вони тільки того і хотіли, щоб відвернути нас від конкретної роботи. Здачу ми давали в публічній площині і продовжували працювати.

Вищеназваний хірургічний корпус для хворих діток ста всправжньою сучасною родзинкою Ще раз дякую всім хто підтримав мене тоді в ідеї добудови цього корпусу. Бо були й такі, які мені казали, якщо великі мукачівці цього не зробили при владі, то чого ми маємо. Потім мене переконували, що треба змінити підрядників, бо це фірма наших політичних опонентів.

Після довгої розмови з підрядниками і високої оцінки їх професійних можливостей, я прийняв рішення працювати з ними. Вони були не чужі, в цьому корпусі лікувалися дітки не чужі, а наші закарпатські. Розповідаю це лише для того, що на старті реалізації будь-якого проекту навіть у нашій команді біли дуже різні думки. Я старався слухати, але після прийняття рішення демократичність моя ставала жорсткішою. Результатом наших взаємних домовленостей з підрядниками і став цей прекрасний європейського рівня корпус. Дякую окремо свої команді і справжньому локомотиву цих робіт прекрасному лікарю- дитячому хірургу Євгену Жупану.

Не було б таких сподвижників на кожному об’єкті не було би і таких швидких і серйозних результатів.

А хто ж таким сподвижником і помічником Вашої команди став під час будівництва Боздошського мосту в Ужгороді?

Тут все складніше склалося. Спочатку мені довго шукали документацію. Коли знайшли і вивчили її детально, не дуже було зрозуміло як розпочати це будівництво. Дуже надіялись, що тодішнє керівництво міста буду дуже зацікавлене і воно ж стане таким сподвижником.

Мало того, на першу нашу робочу зустріч біля майбутнього мосту представників з представників мерії ніхто не прийшрв. Думаю, що ужгородці памятають, що там були гори мусору, що не можна було і дійти до річки. Пам’ятаю, що ми тоді походили на тій ділянці з радником Іваном Чубіркою, помічником Володимиром Дідиком, начальником управління екологічної безпеки Мироном Цюбиком. Не дочекавшись мера чи когось із його заступників я попросив Мирона Михайловича разом з «водниками», «лісовиками» починати прибирати мусор. А його там було вже на кілька сотень машин…

І в чому була причина такої пасивності керівництва міста?

Це не зовсім пасивність. Розумієте, всі об’єкти мали свою історію так званого будівництва чи його відсутності. Мали своїх кураторів у владі. Ці куратори мали конкретні прізвища. Тому моя зацікавленість будь-якою недобудовою досвідченими такими господарниками сприймалась, як така, яка буде мати продовження тільки у виді кримінальних проваджень проти когось із їх знайомих тощо. Хоча я неодноразово доводив, що це не так. Ми просто будували, робили свою справу, перетворювали область у великий будівельний майданчик. Нагадаю, що головою ОДА я був всього два роки з хвостиком. В мене не було часу на розбірки..

Тут було просто. Ми виявили, що цей міст (якого не було в природі) просто побудований на папері. Із запланованих двох мільярдів ще КУПОНІВ були використані всі два… А це означало, що зрушити з місця «готове» будівництво неможливо. Нам допомогло Міністерство надзвичайних ситуацій, яке направило водолазів, інших фахівців, які і дали заключення про неготовність мосту, а нецільове використання коштів нас не цікавило. Тоді і закипіла робота містобудівельників Володимира Продівуса, активно підключились всі обласні і міські структури, дорожники.

Ти не менше до своєї відставки Ви трохи не встигли зі здачею?

Все ми встигли і все зробили. Підрядники нас не підвели. Всі люди працювали на совість. Просто у нас в грудні 2004 року було заплановано відкриття мосту.. Але при умові, що не буде заборгованості перед підрядником. Вололимир Продівус готовий був мені йти назустріч, а я був переконаний, що від перевиконання плану надходження бюджетних коштів у нас є достатньо ресурсу для повного розрахунку. Тоді управління фінансів або помилилося в розрахунках, або якісь інші чинники спрацювали, але ми не змогли оплатити півтора мільйону боргу і відкриття мосту перенеслося. Пізніше мене інформували, що ми своїм наступникам залишили на рахунках раз в десять –двадцять разів більші суми, ніж ті, що потрібні були для покриття боргів.

Наші наступники потім ще потягли кілька місців, бо чекали когось з Києва для перерізання стрічки на мосту… Але справа моєю командою була зроблена. Такий потрібний для ужгородців міст був збудований…

Пізніше я побачив, що мої наступники люблять перерізати стрічки десь вдруге після відкриття, а десь в третє. Вони були переможці на той час. Вони переписували історію. Фальшиву історію. А більша частина моєї команди сиділа в СІЗО, ходила на допити. Цинічно і жорстоко над нами просто знущались. Ми дуже швидко зрозуміли, що державного підходу у наших наступників просто немає…

Про співпрацю Івана Різака з Георгієм Кирпою, будівництво Вокзалу в Ужгороді, газифікацію сіл і інвестиційний бум у ті часи у нашій наступній МАЛЕНЬКІЙ РОЗМОВІ.

світоглядівці