Різак Олексій Іванович

персональна сторінка

Невинно убієнному (16 листопада 2012 року) Олексію Різаку присвячується...



Вступ до книги «Іван Різак — останній (?) дисидент України»

 

До читача!

Плин часу розставляє всі крапки над «і». Сьогодні історія повертає нам чесні імена колись невинно і безпричинно закатованих, засуджених, убієнних тоталітарним режимом радянської доби, які постраждали лише тому, що мали свою думку, свої переконання, які не збігалася  зі стандартами існуючої  політичної системи.

Але, воістину, історія вчить, що вона нічого не вчить.

Ми ще як слід не встигли реабілітувати і віддати належне політвязням і дисидентам радянської пори, як уже в новітній добі української незалежності відрижки системи політичного і правового свавілля породжують своїх, українських політвязнів і дисидентів.

31 липня 2007 року  демократична громадськість України відзначала 70-ті роковини початку масових сталінських політичних  репресій 1937  року проти свого народу. Але мало хто в цей день звернув увагу і згадав, що саме 31 липня 2007 року в Апеляційному суді Івано-Франківської області відбувався фінал політичної розправи над  нашим сучасником, молодим, перспективним політиком і талановитим управлінцем, чоловіком і батьком, сином закарпатської землі,  екс-губернатором Закарпаття Іваном Різаком.

Символічно, але саме в цей день новітні Вишенські і Єжови вирішили оголосити  вердикт, змонтований у стінах чиновницьких кабінетах, абсолютно невинній людині.

Ми  у той день згадували політвязнів радянської доби. Свого, українського полівязня №1, мало хто згадав.

 Чому?

Очевидно тому, що ми вже навчилися віддавати належне і  возвеличувати героїв минулого, яких серед нас немає. З  борцями за демократію і гуманізм, які вже відійшли у вічність, легше солідаризуватися. І, головне, безпечніше.

Віддавати належне борцям з диктатурою і правлячим режимом, які є нашими сучасниками, означає ставати їх спільниками і наражати себе небезпеці бути самому репресованим з боку того ж політичного диктату і правового свавілля.

Цього ми ще не вміємо.

 Цього ми боїмося.

А – даремно.

І  не по-християнськи це.

Людину треба любити і шанувати, робити їй добро  не лише після її смерті. Але й насамперед і на повну силу – коли вона ще поруч.

Зрештою, якщо ми хочемо бути милосердними, то повинні памятати: милосердя – це не кістка, кинута собаці. Милосердя – це кістка, поділена із собакою, коли ти голодний не менше за неї…

Тому, шановний читачу, автор упевнений, що гортаючи сторінки цієї книги, яка буде мати продовження і яка увібрала в себе лише маленький , але гіркий  епізод трирічної епопеї політичної розправи над Іваном Різаком. Ти залишатимешся у своєму ставленні  коректним і милосердним і до нашого головного героя, і до тих, хто у вік інформаційних технологій організовував йому і його рідним це жахливе варварське судилище.

Журналісти однієї із київських газет, публікуючи матеріал про Івана Різака, назвали його « останнім дисидентом України».

Я з пошаною ставлюся до київських колег. Але з приводу такої характеристики готовий дискутувати.

Справді, Іван Різак, який через свої політичні переконання зазнав гонінь, був увязнений і незаконно засуджений за сфабрикованими справами, а  останнім часом змушений  проживати зі своєю сімєю не на рідній маленькій Батьківщині, а далеко від дому – є реальним  дисидентом. І правда, що він є одним із перших дисидентів доби української незалежності. Хоча, якщо бути відвертим, за політичні погляди і непідкупність  жоден із політичних чи державних діячів української сучасності ТАК не постраждав.

Доля  Івана Різака дуже схожа на долю  політвязнів радянської доби, які самі і сімї яких стали жертвами тоталітарного режиму. Аналогій можна навести багато…

 В одному зі своїх інтервю один із дисидентів радянської доби, до речі, земляк  Івана Різака із Бобовищанської долини Юрій Бадзьо  згадував, як уже в таборі до нього приходив «гінець» із відповідних органів і просив підписати невеличкий «документ», після чого його одразу звільнять.

До Івана Різака теж приходили «гінці», коли він перебував у СІЗО. І також просили «дати відповідні свідчення проти окремих людей» і підписати невеличкий документ.  Звісно,  обіцяли після цього «не чіпати Івана».

Як і його мужній  і непідкупний земляк, який сповна  скуштував дисидентських харчів, не спокусився на пропозиції великодержавного Іуди,    так й Іван Різак у похмурій камері слідчого ізолятора  не втратив самовладання і чоловічої гідності і   відповів категоричною  відмовою…

Для Різака виявив порядності і прициповості обернувся продовженням  і посиленням  його мордування.

Івану Різаку, в чому читач неодмінно переконається, читаючи цю книгу, справді добряче і сповна  дісталося за свої політичні переконання. Більше того: використовуючи  технологію політичного терору 30-их років ХХ століття сучасні політичні інквізитори, які в даному випадку репрезентують потужний закарпатський кримінально-бізнесовий клан, не залишили у спокої навіть родичів і знайомих Різака. Новітні українські палачі перманентно цькували їх,  влаштовували їм  провокації, звільняли з роботи і погрожували.

Періодично і зараз продовжують це робити. При цьому дістається не лише дружині, сину чи брату, але й навіть старенькій матері і тещі Івана Різака.

Тому, спостерігаючи за тим, що зараз відбувається в багатостраждальній Україні, зокрема і в плані зрощення криміналітету з політикою і державною владою, я не наважився б стверджувати, що  Іван Різак – останній український полівязень і дисидент. Чи буде він   останнім  – насправді покаже лише час… 

Дуже прикро, але українська Феміда, яка замість обстоювання законності і прав людини  дедалі більше обслуговує корумповану політичну систему, робить усе, щоб знеславити громадських діячів, які потрапили до неї в лабети.

Відтоді,  як  Апеляційний суд Івано-Франківської області після майже трьохрічного злочинного ( за рішеннням того ж суду)  переслідування і мордування опального політика  нарешті оголосив вирок по справі екс-губернатора Закарпаття Івана Різака, минуло вже чимало діб.

І хоча вирок суду не є цілком оправдальним (віримо, поки що, адже він оскаржується у Верховному Суді України) ), і він дає достатньо підстав говорити про абсолютну невинуватість Івана Різака.

 Хоча, зрештою,  в цьому ніхто не сумнівався ще в дні першого несподівано- блискавичного затримання Івана .

Відрадно, що політвязень сучасності Іван Різак у боротьбі з репресивною машиною не залишився наодинці. Прогресивна громадськість Заарпаття, і, головне, інтелігенція і духовенство, яких не залякали погрози і залякування  криміналізованих політиків при  владі, одразу заявили про свою підтримку екс-губернатору. Упродовж усіх років політичних гонінь підтримували і підтримують Івана Різака перший президент України Леонід Кравчук, екс-голова СДПУ(О) Віктор Медведчук, президент Федерації футболуУкраїни Григорій Суркіс, близькі і рідні і чисельні друзі.

Саме завдяки їм і завдяки Божому благословенню  Івану і вдалося з гідністю пройти нелегкі   випробування останніх тернистих  років.

Суд історії з часом неодмінно виненесе свій суворий вердикт цій сфабрикованій «кримінальній» епопеї і конкретно тим, хто стоїть за фальсифікацією кримінальних справ проти найуспішнішого керівника Срібної Землі.

  Але, оскільки  сьогодні ми ще можемо вслух говорити правду, можемо робити її надбанням не лише нащадків, але й сучасників, мусимо голосно сказати  про винятково політичне підґрунтя резонансного  кримінального переслідування Івана Різака.

Адже  цю істину неспростовно підтверджують  самі факти, які й складають основу цієї книги.

                                                                                                              Автор.