Різак Олексій Іванович

персональна сторінка

Невинно убієнному (16 листопада 2012 року) Олексію Різаку присвячується...



Кодекс порядності:  не замовчувати, а говорити   правду

 

image001

Чимало наших сучасників , розчарованих постпомаранчевим періодом української історії, головним ( хоча єдиним) здобутком Майдану вважають свободу слова.  Як  спосіб для самовиправдання для учасників так званої помаранчевої революції такий аргумент цілком зрозумілий. Хоча, якщо бути до кінця принциповим,  з приводу цього «надбання» також можна  довго дискутувати і сперечатися.

Але нехай уже буде, що після 2004 року українці справді отримали можливість наблизитись до повної свободи слова в класичному розумінні. Відірвавшись від суворих реалій сучасної української журналістики ми схильні припустити й таке.

У такому разі ми вправі сподіватися, що завдяки свободі слова, яка відкидає будь-яку політичну, конюктурну  чи  кримінально-бізнесову цензуру , ми можемо отримати зі сторінок електронних чи друкованих засобів масової інформації об’єктивну інформацію про найширший спектр нашого суспільно-політичного життя . Ми вправі сподіватися почути правду, а не на напівправду або брехню, замовлену олігархами, політичними кукловодами чи відвертим криміналітетом, який дорвався до управління державою.

Отже, за усвідомлення торжества свободи слова  ми вправі нарешті сподіватися принаймні почути правду не лише про голодомор і репресії 30-их років минулого століття, про злочини комуністичного режиму часів СРСР, але й про порушення прав людини, про тисячі зацькованих і скривджених  наших сучасників, які стали жертвами політичного самодурства, деградованого українського правосуддя, безпринципності й продажності правоохоронних органів.

Полігоном дикого політико-правового самодурства  сьогодні  вважають всю Україну. Але найбільше  – Закарпаття  2005-го постреволюційного року.

За підрахунками однієї з місцевих газет протягом саме цього року здебільшого з політичних мотивів було звільнено з роботи близько 20 тисяч закарпатців.  Проти сотень людей, які завинили перед новими «хазяями життя» лише тим,що необачно агітували за «іншого» кандидата в президенти чи вступили свого часу в партію СДПУ(О), валом порушувалися вигадані кримінальні справи. Апогеєм всього цього самодурства стали перманентні арешти  і силове захоплення на лікарняному ліжку в кардіодиспансері екс-губернатора Закарпаття Івана Різака з наступним його мордуванням впродовж трьох років, цькування і надумані судові справи проти його соратників, які тривають ще й дотепер.

Кишенькові, залякані або прикуплені правоохоронні органи разом зі спецслужбами того ж і наступного року  таким же валом мордували нізащо закарпатську інтелігенцію, вчителів, лікарів, незговірливих держслужбовців, журналістів.

При цьому політичні і кримінальні репресії і переслідування закарпатців супроводжувалися масованою інформаційною атакою, спрямованою на дискредитацію й очорнення поважних і авторитетних людей області. Прихоплені і проплачені «новими хазяями життя» журналісти і  газети   обливали їх брудом, проводили замовні журналістські «розстеження», які « сміливо викривали»  «бандитську владу» і їх «прислужників».

Однак, на щастя, закарпатська журналістика, багата на потужні традиції й особистості, і у 2005 році продемонструвала, що в основі своїй ніколи не була, як тепер кажуть, «гнилою».

Навіть у непростому  2005 році жили і творили журналісти і газети, в тому числі і на Закарпатті, які не піддалися на провокації «сильних світу сього»,  не злякалися погроз нової влади і не побоялися відверто  говорити всю правду про тих людей, яких ганебно і протизаконно переслідували.

Приємно, що серед таких журналістів був і колектив  газети , а пізніше й Інтернет-видання «Світогляд».

Та чи не найбільшого захоплення і поваги заслуговує мужня і чітка позиція добре відомого на Закарпатті й на теренах України досвідченого журналіста і правозахисника Олега Володимировича Ладижця та очолюваного ним Центру журналістських досліджень, який із  самого початку помаранчевої вакханалії і до сьогодні навіть в умовах постійних залякувань і погроз з боку  «сильних світу цього»  не боявся і не боїться доносити людям слово правди і відстоювати права  скривдженого «маленького» закарпатця.

 За це цим журналістам низький уклін,   честь і хвала.

Гадається, що цим людям, цим чесним і принциповим майстрам пера  і з плином часу не соромно буде дивитися в очі своїм  дітям, онукам і всім  землякам.

На жаль, таких журналістів і засобів масової інформації  у постреволюційному інформаційному просторі Закарпаття було все ж недостатньо, аби нівелювати шквал нечисті і відвертої брехні, яка конюктурно сипалася  з усіх газет і телеканалів  на замовлення доморощених політиків. Кампанія з дискредитації політичних опонентів нібито  пройшла успішно, хоча навряд чи можна вважати, що  вже    завершилася.

А не завершилася чому?

За п’ять  років свого недолугого правління «нові хазяї життя», які 2005 року подавали себе «героями –революціонерами»  і , відчуваючи вседозволеність , безсоромно організували масштабну кампанію з дискредитації і переслідування своїх земляків,  сьогодні самі настільки себе дискредитували, що стали головним об’єктом масованої інформаційної атаки. Сьогодні вже вся Україна знає, хто ці так звані політики, які організували репресії проти інакомислячих, що вони із себе представляють, і який ступінь їх аморальності і ницості. Сьогодні вся Україна знає, хто і чому організовував цькування і переслідування екс-губернатора Івана Різака і його соратників. А якщо хтось не знає, то йому щосуботи обовязково нагадає будь-яка незалежна закарпатська новинка.

Немає сумніву, що суспільний вирок «новим хазяям» уже не за горами.

Мабуть тому сьогодні справою честі і професійного обов’язку для журналістів і Закарпаття, й не регіональних ЗМІ було б повернутися до доль тих сотень і тисяч людей, які мимоволі стали жертвами політичного самодурства постреволюційного періоду..

На Закарпатті таких жертв  сотні. І повернути їх чесні імена, імідж авторитетних людей, який був заплямований інформаційною кампанією 2005 року, наш святий журналістський обовязок..

Сьогодні замовчування правди про цих людей – це продовження кампанії оббріхування і дискредитації чесних і порядних земляків, це приречення себе на співучасть у   подіях, які стали чорною плямою ганьби в історії сучасності.

Сьогодні є відвертою брехнею, коли один із не вельми рейтингових сайтів, характеризуючи екс-губернатора Закарпаття Івана Різака, цинічно перераховує статті, за якими фабрикувалася політична розправа над політиком. Мовляв, Іван Різак притягався до кримінальної відповідальності за статтями… за доведення до самогубства ректора УжНУ, отримання хабара, службове підроблення, перешкоджання виборчій агітації. І їх нумерація…

 А далі – все.

Так, притягався.

Але ж до чого тут езопів стиль і недомовки.

Чому б не сказати всю  правду?

А правда якраз і полягає в тому, що за всіма, як-то кажуть,  інкримінованими  йому, а фактично сфабрикованими  проти нього  кримінальними справами Іван Михайлович Різак, колишній голова Закарпатської облдержадміністрації Апеляційним судом Івано-Франківської області ВИПРАВДАНИЙ.  Виняток становить хіба що « свалявський епізод»,який теж оскаржується в Європейському суді з прав людини.

Чому не сказати правду про те,  що згідно з постановами  Апеляційного суду Івано-Франківської області всі три арешти Івана Різака і перебування в СІЗО   визнано НЕЗАКОННИМ.

Невже журналістам не хочеться до кінця бути чесними і об’єктивними?

 Чи хазяї не дають?

Але справа не лише в   Іванові  Різаку.

Якраз він особисто , здається,   до журналістів не має і ніколи не мав претензій. Пригадується, що ще в часи свого губернаторства він щосереди присвячував журналістам щотижневі прес-конференції, на яких були присутні журналісти всіх без винятку опозиційних  видань. І писали вони про Івана Різака  часто зовсім не оди.  Хоч здебільшого губернатор на такі пасквілі  і не заслуговував. Але ніколи не ображав журналістів чи тим більше не судився з ними чи  погрожував їм. На Закарпатті це всі можуть підтвердити.

Мабуть тому  в часи переслідувань Різака  більшість журналістів краю  підтримали екс-губернатора, хоча й не кожен в силу політичних розкладів міг це робити  публічно. Зрештою, після оголошення вироку  в Івану-Франківську сам  Іван Михайлович публічно подякував всім медійникам за підтримку його і його соратників , якою він дуже дорожить.

«Я щиро вдячний всім журналістам і ЗМІ, які і в цей непростий для мене час  не оминули увагою мою історію, не залишилися осторонь тих подій і  намагалися правдиво, об’єктивно висвітлювати всі перипетії  правового свавілля наді мною і моїми однодумцями. – звернувся до журналістів Іван Михайлович. –    Я дякую Вам , дорогі друзі, за порядність, за мужню і професійну позицію!

    Сьогодні я  щиро звертаюся до Вас не бути байдужими до долі людей, які й надалі переслідуються за політичними мотивами, а ці переслідування маскуються під кримінальні справи.

   Хотів би, щоб на моєму прикладі  і представники громадськості, і представники політичної та бізнесової еліти, правоохоронної системи переконалися, що час кримінальних переслідувань за політичними вказівками  в Україні відійшов назавжди і всі ми сьогодні об’єднуємося заради того, щоб побудувати справді правову українську державу»

Ці слова екс-губернатора Закарпаття не лише щира подяка за особисту підтримку, але й своєрідний заклик до усіх журналістів бути чесними і обєктивними, говорити, а не замовчувати правду і про його долю, і про долі сотень його соратників і земляків.

Адже кому, як не журналістам, належить ще чимало зробити, аби сповна реабілітувати чесні  імена  політичних жертв 2005 року, імена   репресованих і бездумно дискредитованих  патріотів Закарпаття..

Озирнімося навколо себе. Таких,як Іван Різак, на Закарпатті чимало серед  медиків і вчителів, держслужбовців  і  журналістів. Вони також чекають слова правди про них.

Бути об’єктивними і чесними навіть тоді, коли слово правди для журналіста межує з ризиком самому втратити,це обовязок і внутрішня потреба професіонала.

 Адже така  у нас професія, такий уже Кодекс професійної честі журналіста : ніколи не замовчувати, а завжди  говорити і показувати правду. Якою гіркою б вона для когось і не була і чим би вона не загрожувала особисто носію правди.

Тож залишаймося й надалі і до кінця гідними і вірними цьому професійному Кодексу, колеги!

                                                                                 Павло Пасічний,

головний редактор Інтернет-видання «Світогляд».