Різак Олексій Іванович

персональна сторінка

Невинно убієнному (16 листопада 2012 року) Олексію Різаку присвячується...



Еміл ЛАНДОВСЬКИЙ, перший демократично обраний мер Ужгорода: «Спецназ, з автоматами…Проти кого ті автомати?!.Проти тої людини, проти нас, тих, хто розбудовував цю країну?!. Я цього просто не розумію»

Ivan Rizak_1

 

Після горбачовської перебудови одними з перших на теренах України прапор демократії підняли у найзахіднішому  обласному центрі – місті Ужгороді.  Саме тут після проведення перших демократичних виборів у міську раду й обрання мера почалися процеси, які по Україні пройдуть трохи згодом., вже після поразки сумнозвісного ГКЧП і проголошення незалежності України.

Сьогодні наш гість – перший демократично обраний мер Ужгорода Еміл Ландовський, який власне стояв біля колиски новітньої української демократії у невеличкому провінційному містечку.

Еміле Федоровичу! Чим живе сьогодні перший демократично обраний мер Ужгорода?

Зараз у мене досить гаряча пора: триває екзаменаційна сесія в Закарпатському державному університеті, де я маю певне навантаження. Читаю політологію. Це близько до моєї діяльності і поза університетом.

Кажуть, що ви почали писати книгу…

Так. Я практично завершую підготовку до друку своєї книги  про людей і про події, які розгорталися на зламі тисячоліть. Тобто, про той період,, коли прогресивні сили Ужгорода  боролися за незалежність України.

Книга присвячена виключно періоду вашого мерства?

Не лише. У книзі, яка має назву «Ужгород на зламі тисячоліть» розповідається про події, які починалися з 1990 року, але деякі моменти я підвожу і до наших днів. Тобто, я намагався зробити взаємозв’язок  між тим, що робили ми 15 років тому, і тим, що робиться сьогодні. Що позитивного було тоді. І що є зараз. Моя книга про те, що нас хвилює усіх. Оскільки те, що нині відбувається в нашій державі, не можна оцінювати однозначно. Всі ми є свідками невизначеності, нестабільності, нескінченної боротьби між різними політичними силами, між якими, здавалося б , навпаки, мали би бути консолідація і взаєморозуміння. Адже держава у нас створена, побудована. Отже треба зосередитись на основних питаннях  її розбудови, підвищення життєвого рівня, авторитету держави на міжнародній арені. Але, на жаль, і президентські вибори, і парламентські показали, що до стабільності  у нас дуже далеко.

Команду, яка демократично прийшла з вами у 1990 році до влади в Ужгороді, часто називають «романтиками»…

Так, нам це постійно закидають. Так, це справді був романтичний період. Але я хочу наголосити, що Ужгородська міська рада, в якій мені довелось працювати і керувати – була реалістична влада. Ми були мрійниками, але разом з тим вирішували реальні практичні проблеми. Ми провели референдум, на якому понад 90 відсотків ужгородців висловилися за незалежність України. Ми розв’язали міжконфесійні відносини, які на той час загрожували перерости у громадянське протистояння. У той час, коли інфляція з’їдала все, ми побудували дві школи, гімназію, чотири дитячі садки, родильний будинок, офіс для міського відділу міліції, будинок для афганців, понад 2800 квартир. Ми утверджували демократичні процеси у повсякденне життя ужгородців. Ми, на моє переконання, зробили все, щоб Україна відбулася. Я вважаю, що якби наші наступники продовжили  працювати в такому напрямі, як ми починали, то ми пішли б значно далі у розбудові нашої держави.

Чи згадуєте Ви у своїй книзі взаємовідносини між гілками влади, які на всіх переломних етапах нашої історії були непростими? Які у вас були взаємовідносини з губернаторами краю?

Безперечно, згадую. І не лише того періоду, але й нинішнього. На мою думку, в різний період кожна влада щось залишає після себе позитивне. Одна – більше, друга – менше. Я близько був знайомий  з усіма губернаторами. Навіть після того, як уже не працював у владі, у нас були нормальні відносини з ними.  Але найбільше мене здивувало і обурило те, що так низько ми можемо морально опуститися.

Про що йдеться?

Я хочу пригадати 2005 рік, рік після президентських виборів, коли почалася так звана люстрація.  Я припускаю, що хтось намагався використати досвід чеських революціонерів. Вони в себе, пригадуєте, ізолювали від влади  колишніх партійних керівників на 5, а потім і на 10 років, щоб ті не заважали. І таким чином вони досягли певних успіхів. Але якщо порівнювати нашу люстрацію із чеською , то вона у нас була направлена проти демократичних сил, тих людей, які розбудовували українську державу. Мені, приміром, імпонувала обласна влада, коли очолювати її було призначено молодого перспективного політика і науковця Івана Різака. Багато вже було сказано про цей період. Я не хочу порівнювати. Але порівняння саме напрошується.

Раніше наша область завжди пленталася у хвості. По всіх найважливіших показниках. Ця ж молода людина все змінила. Так, застосувавши адмінресурс.  Тому що для нашого брата на сучасному етапі демократичні принципи не діють. Переконання, мораль – це поки що в стороні. І використавши адмінресурс, він витягнув область із 22–23 місця на перше-друге.  По всіх показниках область була на перших місцях. Успіхи були і в подоланні безробіття, і в залученні інвестицій, і в розбудові інфраструктури області. При Різаку закінчилася 20-річна епопея  будівництва кардіологічного центру. Мене дивують ті люди, які зараз лікуються там, або деякі з них навіть працюють, і які дозволяють собі негативно оцінювати діяльність губернатора І. Різака. Де б вони зараз лікувалися? Де би працювали? Щось ми не бачимо, що будується друга черга забудови…Мабуть є якась причина. Чому він міг робити це, а ті, які прийшли після нього, які в основному зайнялися люстрацією, забули про те, що має бути на першому місці і що найважливіше для людей..

Хіба можна забути той відвертий екстремізм з боку влади по відношенню до цієї молодої людини.  Я пригадую, як його хапали біля православного храму. Заламували руки. Висували різні обвинувачення. Надумані обвинувачення. Я в жодне з низ не вірю. Бо, якщо ставити так питання, то практично всіх керівників, попередніх і наступних, наперед уже можна хапати. Хіба наша держава  після цього є демократичною, правовою? Нам і не світить Європа, якщо ми не покінчимо з правовим нігілізмом.

Навіть наша еліта не перестає говорити про необхідність реформувати судову та правоохоронну системи. Але ж нічого не робиться.  Я сам був присутнім в лікарні в той вечір, коли Різака звідтам силою забирали спецназівці. Один раз вирішив його провідати і натрапив та таку страшну картину. ..

Спецназ, з автоматами…

Проти кого ті автомати?!.

Проти тої людини, проти нас, тих, хто розбудовував цю країну?!.

Я цього просто не розумію.

Мені іноді прикро, що ми ризикували у 1990– 1994 роках, ми засуджували ГКЧП, виступали за незалежну Україну, робили все, щоб прискорити і ствердити демократичні процеси і створення держави, а отримали таку подяку…

Потрапляєш у лікарні в таку ситуацію і на тебе –дуло автомата. Це хіба правова держава? Мені вже немало років, далеко за 60. Але я ніколи не думав, що ми можемо таке допускати.

А тепер оцей суд, який триває вже два роки… За два роки практично знищено здоров’я молодої людини. Після виборів як це почалося і триває до сьогодні. Це лікарні, уколи, переливання крові, інфаркти… Скільки це можна?! Скільки людина може витримати знущання над собою?!.

Мене дивує, що наше правосуддя втягнулося у все це.

Я переконаний, що цей процес закінчиться для Івана Різака позитивно. Але два роки вже минає. І хто за це буде відповідати?

Мені здається, що ті люди, які це спровокували, які пишуть на нього, які свідчать проти нього, які працювали разом з ним і яких він підтримував, готові навіть рідну матір продати, щоб захистити  свої шкурні інтереси.

Мені дуже прикро з цього.

Я з нетерпінням чекаю, коли вже настане кінець цьому правовому нігілізму. Справедливість колись таки має восторжествувати.

Розмову записав Павло Пасічний, svitohlyad.info