Різак Олексій Іванович

персональна сторінка

Невинно убієнному (16 листопада 2012 року) Олексію Різаку присвячується...



Наша історія, 2007 рік. Відомий правозахисник і адвокат Ірина Піх наводить у своєму виступі аргументи на захист Івана Різака, що привели пізніше до повної реабілітації закарпатського екс-губернатора

Піх Ірина — LegalHighSchool - Вища школа для юристів і адвокатів

Шановний суд,

темою мого виступу будуть перші три питання статті 324 КПК України в певному ракурсі, про який скажу нижче. Адвокат Мокану зробить переважний акцент на доказах справи.

В силу статті 324 КПК України, постановляючи вирок, суд повинен вирішити, перш за все, — чи мало місце діяння, у вчиненні якого обвинувачується підсудний та чи має це діяння склад злочину, якою статтею кримінального закону він передбачений і чи винен підсудний у вчиненні цього злочину.

Надаючи відповіді на ці питання, суд має керуватися вимогами ст.323 КПК України, а саме базувати вирок на доказах, розглянутих в суді.

В свою чергу розгляд справи в суді, за приписом ст. 275 КПК України, провадиться в межах, визначених досудовим слідством.

КПК України і усталена практика його застосування надають значні переваги досудовому слідству у вирішенні таких визначальних у справі питань, як: чи бути кримінальному переслідуванню, яка саме особа має бути притягнутою в якості обвинуваченої, в якому об’ємі може існувати обвинувачення та у виборі кола доказів.

Не так давно запроваджений судовий контроль за діяльністю досудового слідства протягом кримінального провадження по справі, обмежений можливістю оскарження постанови про порушення кримінальної справи.

Ця можливість є надзвичайно ефективним засобом захисту, навіть не зважаючи на нечітку процедуру, перш за все тому, що це єдина стадія, коли суд контролює законність процесуальних дій і процесуального документу досудового слідства. Суд не з’ясовує питання – чи мала місце подія злочину, чи вчинила злочин саме певна особа; суд перевіряє наявність приводів і підстав для винесення зазначеної постанови, законність джерел отримання даних, які стали підставою для винесення постанови про порушення справи, дотримання вимог статей 94, 97, 98 КПК України. І, у разі встановлення судом недотримання досудовим слідством вимог процесуального закону, суд скасовує постанову про порушення кримінальної справи.

Зовсім інше становище з другим за кримінальним провадженням процесуальним документом — постановою про притягнення особи в якості обвинуваченої та документом підсумкової роботи досудового слідства – обвинувальним висновком. Не зважаючи на чітко визначено процесуальну формалізованість і цих процесуальних дій і документів, закріплену статтями 132 і 223 відповідно, судового контролю для них в стадії досудового слідства не існує.

За висновками Конституційного Суду України (рішення № 3-рп від 30.01.2003р.), притягнення як обвинуваченого не є остаточним висновком слідства про винуватість – остаточний обвинувальний висновок він робить після закінчення досудового слідства. „Переконання слідчого і прокурора у вчиненні особою злочину не означає доведення її винуватості, яка відповідно до конституційно закріпленого принципу презумпції невинуватості особи може бути встановлена лише обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України).

Зібрані досудовим слідством докази винуватості особи перевіряються і оцінюються судом під час розгляду справи по суті, за результатами яких суд постановляє виправдувальний або обвинувальний вирок, визнаючи особу, відповідно, невинуватою або винуватою у вчиненні злочину”. Тому Суд стверджує, що перевірка судом на стадії досудового слідства постанови про притягнення особи як обвинуваченої, враховуючи її зміст, фактично означатиме перевірку достатності зібраних у справі доказів, ще до закінчення досудового слідства і передрішення питання щодо винуватості особи у вчиненні злочину ще до розгляду справи по суті.

Отже, суд має розглядати скарги на постанови про притягнення в якості обвинуваченого в стадії попереднього розгляду справи або в стадії розгляду справи по суті.

На моє переконання, такий висновок не є безсумнівним.

Якщо оцінювати лише обґрунтованість постанови про притягнення особи в якості обвинуваченого, її аналіз з позиції ст..131 КПК України, то така точка зору є зрозумілою.

Але ця постанова повинна бути не тільки обґрунтованою, а й містити ряд складових, встановлених статтями 130, 132 КПК України, зокрема: викладення злочину, у вчиненні якого обвинувачується особа, час, місце, та інші обставини вчинення злочину, юридичну кваліфікацію. І аналіз постанови з точки зору її відповідності вимогам ст.132 КПК України та аналіз доказової бази, — речі різні. І КПК України, на мою думку, не випадково окремими нормами встановлює вимоги до таких постанов: щодо вмотивованості – статтею 131 і щодо наявності обов’язкової формалізованої структури – статтею 132.

В який же спосіб, на сьогоднішній день, є можливість оскаржити постанову про притягнення в якості обвинуваченого, або які реальні права має з цього приводу підсудний?

В стадії досудового слідства, відповідно до ст.142 КПК України, постанова має бути оголошена обвинуваченому з роз’ясненням суті пред’явленого обвинувачення.

У відповідності до параграфу 3(а) Статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини

3.Кожна людина, обвинувачена у вчиненні кримінального злочину, має якнайменш такі права:

а)бути негайно і детально поінформованою зрозумілою для неї мовою про характер і причину обвинувачення проти неї;…

Цитована норма Конвенції дає обвинуваченому право усвідомлювати характер обвинувачення (тобто, матеріальні факти, дії що він їх начебто вчинив і на яких базується висунуте проти нього обвинувачення), і про причину обвинувачення (тобто, як ці вчинки характеризуються з правової точки зору, якої кваліфікації вони набувають).

Судове слідство за національним процесуальним законом, починається з оголошення обвинувального висновку і роз’яснення судом підсудному висунутого обвинувачення. Обвинувальний висновок повинен містити обставини справи, як їх встановлено на досудовому слідстві (ст..223 КПК України). При цьому недосконалість юридичної техніки цієї норми є очевидною: обставини справи повинні мати вигляд не просто такий „як їх встановлено на досудовому слідстві”, а визначений ст.64 КПК України.

Які висновки можна зробити з наведеного?

Підсудний має право знати зміст обвинувачення, має право на роз’яснення сутності обвинувачення. Можливість захищатися від висунутого обвинувачення обумовлена саме його конкретністю. Не існує відповіді на питання – що робити, коли обвинувачення лишається незрозумілим. Наприклад, в цій справи неможливо зрозуміти і неможливо побувати захист на такому обвинуваченні як „вчиняв дії, спрямовані на систематичне приниження людської гідності” без визначення таких дій. З аналізу КПК можна дійти висновку, що незрозумілість або, точніше, неконкретність обвинувачення, не є перешкодою для кримінального провадження.

При розгляді справи судом не існує стадії дослідження постанови про притягнення особи в якості обвинуваченої з точки зору її законності і дотримання вимог ст.132 КПК України. Ця постанова визначає лише межі судового розгляду.

Мені не відомий жодний випадок закриття справи в стадії попереднього розгляду з підстав, передбачених п.3 ст.237 КПК України,- якщо обвинувальний висновок не відповідає вимогам процесуального закону.

Таким чином, незалежно від того, якої якості є постанова про притягнення особи в якості обвинуваченої та обвинувальний висновок, суд повинен дослідити всі докази, визначені як такі досудовим слідством, щоб мати право встановити, наприклад, очевидну з самого початку незаконність притягнення особи як обвинуваченої.

Суд, за результатами такого дослідження має можливість визнати особу невинуватою у пред’явленому обвинуваченні, а особа нарешті почути те, що їй було добре відомо впродовж тривалих судових слухань.

При цьому, людині, не обтяженій знанням кримінально-процесуального закону майже неможливо зрозуміти:

-по-перше, чому суд так прискіпливо з’ясовує так звані дії підсудного і не звертає уваги на методи досудового слідства,

-і по-друге, що одночасно з її виправданням для осіб, які створювали обвинувачення, не настає жодних наслідків — суд не скасовує постанову, не вирішує питання про незаконність цього документу, суд з’ясовує питання, встановлені ст.324 КПК.

Отже, предмет мого виступу при аналізі трьох питань статті 324 КПК України буде мати на меті намагання реалізувати проголошене право на оскарження в суді постанови про притягнення в якості обвинуваченого. Або, інакше кажучи: чи мало досудове слідство підстави для кримінального переслідування Різака Івана Михайловича, чи є такі дії досудового слідства законними, чи надало досудове слідство суду справу у вигляді, який відповідає вимогам закону.

Щодо обвинувачення у доведенні до самогубства ректора Ужгородського Національного Університету Сливки Володимира Юлійовича.

Юридично значуща подія мала місце 24 травня 2004 року, коли прокуратурі м.Ужгорода стало відомо про насильницьку смерть Сливки В.Ю. Труп Сливки В.Ю., з чисельними ножовими пораненнями, був виявлений в цей день його дружиною Сливкою Наталією Василівною у будинку подружжя.

Очевидці спричинення тілесних ушкоджень потерпілому, як випливає з матеріалів справи — відсутні.

Єдина людина, яка повинна була пояснити – що сталося, це дружина потерпілого – Сливка Наталія Василівна. З поновленого перебігу подій вбачається, що Наталія Василівна не поспішала викликати міліцію або працівників прокуратури.

Слідчий Данча М.М. оглядає місце події – ванну кімнату будинку — 24 травня 2004 року чи то о 12-й, чи то о13-й годині, п’ять хвилин (час початку огляду виправлений) до 13-ї години 35 хвилин. Слідчий описує устаткування кімнати, наявні в ній предмети і речі, фіксує наявність плям бурого кольору, схожих на кров; вилучає два ножі, одяг потерпілого, зразки речовини бурого кольору (т.1 а.с.59-72). Положення трупа слідчий не бачив, воно лишилось для нього невідомим, оскільки на час огляду потерпілий, нібито, каретою швидкої допомоги був відвезений у лікарню.

Труп потерпілого слідчий оглядає в цей день з 15-ї години до 15-ї години 50 хвилин на території лікарні. Протокол містить докладний опис чисельних ножових поранень на тілі потерпілого (т.1 а.с.79-86).

В акті № 249 судово-медичного дослідження трупа Сливки В.Ю., в розділі „Обставини справи” зазначено, що із письмового відношення відомо, що 24 травня 2004 року, о 13 годині 40 хвилин, каретою швидкої допомоги з ножовим пораненням грудної клітини в Ужгородську Обласну клінічну лікарню був доставлений гр. Сливка Володимир Юлійович 1943 р.н. В якому стані був доставлений поранений – не зазначається. В той же час не існує жодної медичної документації, яка б свідчила, що Сливка В.Ю. був доставлений живим і йому надавалась медична допомога. 

Вподальшому слідчий буде з’ясовувати хто і де виявив труп Сливки В.Ю., отримає суперечливі пояснення. Але, навіть за одностайних пояснень осіб, які зрушили з місця тіло зі слідами насильницької смерті, слідчий не мав права не вжити заходів до об’єктивізації доказів, до перевірки пояснень цих людей. Між тим, слідчий не робить елементарних речей – не перевіряє наявності слідів крові в інших помешканнях будинку, не з’ясовує вірогідне положення потерпілого по слідам крові, не відбирає зразків крові у дружини померлого.

В стадії ознайомлення з матеріалами кримінальної справи захист зазначав у клопотанні, що призначення криміналістичної експертизи для відтворення обставин спричинення тілесних ушкоджень по слідам крові є необхідним у цій справі.

За допомогою цієї експертизи була можливість з’ясувати: чи була ванна кімната місцем спричинення тілесних ушкоджень;які сліди крові мали бути на місці знаходження тіла потерпілого, виходячи з характеру тілесних ушкоджень; чи переміщувалося тіло потерпілого після спричинення смертельного поранення, виходячи з локалізації ушкоджень та слідів крові, якщо так, то в якому напрямку;як довго в одному і в якому саме положенні знаходився потерпілий після спричинення тілесних ушкоджень; в якому положенні знаходився потерпілий, виходячи з наявних слідів крові на місці події; чи були вчинені на місці виявлення тіла дії для знищення слідів крові на тілі, підлозі ванної кімнати, інших предметах? …і безліч інших питань.

Але слідчий вочевидь не зацікавлений перевіряти пояснення дружини померлого та людей, які були нею викликані безпосередньо, нібито, після трагічної події. Ця незацікавленість вражає тим часом, який слідчий виділив на огляд місця події – 30 хвилин.

Більше того, направляючи 26 травня 2004 року до Закарпатського обласного бюро судово-медичної експертизи перелік питань, спрямованих на з’ясування причин смерті Сливки В.Ю., слідчий Данча М.М. не питає у експертів про час настання смерті, і експерт в акті не вважає за потрібне встановити час настання смерті потерпілого.

Ви пам’ятаєте допит судово-медичного експерта з м.Свалява, котрий досліджував синці у двох працівників міліції. Тоді я звернула його увагу на те, що слідчий не ставив йому питання про час виникнення синців, а його висновок містить таке визначення. На що він відповів, що цього не може бути, бо він повинен визначати час спричинення тілесних ушкоджень. Він має рацію, саме так повинен чинити судово-медичний експерт – незалежно від того, чи поставив слідчий таке питання, експерт має не право, а обов’язок встановити час спричинення тілесних ушкоджень і час настання смерті – в даному випадку, звісно, якщо експерт не зацікавлений у фальшуванні доказів по справі.

Слідчий спитав у експертів – чи міг потерпілий спричинити собі виявлені в нього тілесні ушкодження власноручно. Певно, слідчий мав на увазі, що експерт повинен був зробити такий висновок, виходячи з характеру і локалізації тілесних ушкоджень.

Експерт демонструє дивовижну впевненість, відповідаючи на це питання. Він коригує недоліки поставленого питання, посилається на характер та локалізацію тілесних ушкоджень, додаткові медико-криміналістичні, токсикологічні, гістологічні дослідження і доходить висновку, що всі ці обставини „…дають підставу стверджувати (не припускати, а стверджувати – коментар І.Піх), що всі вищеописані тілесні ушкодження були спричинені власноручно”. Що надихнуло експерта на таку впевненість – лишилось невідомим. Чому ножові поранення не могли бути спричинені іншою особою – експерт не пояснює.

Експерти також, посилаючись на лабораторні дослідження, стверджують, що відібрані зразки не містять даних про вживання потерпілим ліків. Ці результати не відповідають поясненням Сливки Н.В., яка казала, що її чоловік вживав ліки увечорі 23 травня і вранці 24 травня.

 

Такої якості дослідча перевірка по справі тривала 9 днів. 2 червня 2004 року прокуратура м.Ужгорода винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті Сливки В.Ю. і по факту доведення до самогубства (т.1 а.с.10-15).

Дружина померлого не зробила жодних процесуальних заяв, які б давали підстави для порушення кримінального провадження, не знайшла таких і прокуратура після проведення огляду місця події, отримання результатів розтину трупу, виконання інших дій.

Через неділю, а саме, 10 червня 2004 року прокуратура Закарпатської області скасовує цю постанову (т.1 а.с.16-17).

Через два місяці, 10 серпня 2004 року прокуратура міста Ужгорода знову відмовляє в порушенні кримінальної справи по факту смерті Сливки В.Ю. і по доведенню до самогубства (т.1 а.с.4-9). Ця постанова містить докладне обґрунтування прийнятому рішенню. Прокурор міста Ужгорода Тацюн стверджує, що 24 травня 2004 року о 13-й годині 40 хвилин (тобто, після закінчення огляду місця події слідчим Данчею М.М.), із Закарпатської обласної клінічної лікарні поступило повідомлення в чергову частину ужгородської міліції про те, що каретою швидкої допомоги з ножовим пораненням грудної клітини був доставлений Сливка В.Ю. Прокурор аналізує:

-огляд місця події, складений слідчим Данчею М.М., з якого вбачається, що була оглянута ванна кімната, розташована на першому поверсі двоповерхового приватного будинку, де, як стверджує прокурор, був виявлений труп Сливки В.Ю. У ніші ванної та раковині умивальника виявлено сліди бурої речовини, схожої на кров. На підлозі були виявлені чоловічі штани, кофта, майка також зі слідами бурої речовини, схожої на кров. Крім того, виявлено та вилучено два кухонні ножі зі слідами бурої речовини, схожої на кров;

-огляд трупа, складений тим же слідчим в морзі Закарпатської обласної клінічної лікарні, відповідно до якого в ділянці великого грудного м’яза з лівої сторони тулуба наявний кухонний ніж, що виступає з рани; також протокол містить опис чисельних ножових поранень;

-судово-медичне дослідження трупа, (акт № 249 з 24.05.04р. по 07.06.04р. т.1 а.с.90-96) яким встановлено, що смерть потерпілого настала від проникаючого ножового поранення грудної клітини з лівої сторони з пошкодженням лівої легені та серця, що призвело до масивної внутрішньої кровотечі, шоку;

-пояснення від 26.05.04р. Хіміча В.Ю., про те, що 24 травня 2004 року приблизно об 11 годині йому зателефонував Цмур В.С. і просив приїхати до Сливки, оскільки у останнього якісь проблеми з серцем. Приїхавши до Сливки додому, побачив, що Сливка лежав на підлозі, головою до вікна і Цмур проводив йому штучну вентиляцію легенів. Помітив, що в грудну клітину потерпілого в області серця був встромлений ніж. Пульс потерпілого не прощупувався, дихання було відсутнє, зінниці очей не розширені. Каретою швидкої допомоги потерпілий був доставлений до обласної лікарні. На місці підключили кардіомонітор, на якому було чітко видно ізолінію, тобто, серце не працювало. Звуження зінниць пояснює прийомом транквілізаторів чи снодійного;

-пояснення Герзанич М.А. – фельдшера швидкої медичної допомоги, про те, що приїхав на місце за викликом, який отримав від чергового десь об 11 годині 24 травня 2004 року. У ванній кімнаті побачив потерпілого, який лежав на спині, з грудей стирчав ніж. Він разом з лікарем Ковачем привезли потерпілого у лікарню;

-пояснення від 25.05.04р. Височанського Ю.М. – проректора з наукової роботи УжНУ, про те, що останній раз спілкувався з Сливкою В.Ю. 21 травня 2004 року, ректор був у доброму гуморі. Останнім часом ректор переживав з приводу публікацій у засобах масової інформації. Проблем по роботі у ректора не було. Робота під його керівництвом була налагоджена на дуже високому рівні. На його думку причиною смерті Сливки В.Ю., насамперед, є необґрунтовані напади з боку засобів масової інформації. Сливка не був схильним до самогубства, оскільки був людиною вольовою, спокійно міг переносити прикрості, ніколи не приймав необдуманих рішень, нервових зривів у нього не помічав. Вважає причиною нервового розладу ректора, якщо такий був, — довготривалі необґрунтовані виступи в засобах масової інформації;

-пояснення від 25.05.04р. Маринця В.В. – проректора з навчальної роботи УжНУ, про те, що причиною смерті ректора були не проблеми по роботі. Останній раз розмовляв з ним по телефону 24 травня 2004 року о 7год. 30 хв.ранку. Сливка В.Ю. повідомив, що за станом здоров’я не зможе провести нараду і просив його це зробити, сказав, що 25 травня вийде на роботу. Із розмов зі Сливкою відомо, що він глибоко переживав виступи та безгрунтовні напади з боку засобів масової інформації. Робота університету під керівництвом Сливки була налагоджена на дуже високому рівні, до роботи університету ніколи не поступали зауваження з боку вищестоящих установ ні по навчальній роботі, ні по фінансових питаннях. На його думку причиною смерті Сливки, насамперед, є необґрунтовані напади з боку засобів масової інформації;

-пояснення Лавкай І.Ю. – (він є доцентом кафедри неврології і психіатрії УжНУ. Має стаж практичної роботи 45 років за спеціальністю лікаря-психіатра вищої категорії, кандидат медичних наук – примітка І.Піх) про те, що 23 травня 2004 року біля 20-ї години зателефонувала Цмур Ольга, просила поради. Вона за ним приїхала і вони поїхали до Сливки В.Ю. По дорозі вона повідомила, що Сливка В.Ю. останнім часом дуже стурбований проблемами сімейного характеру. Сливка В.Ю. зустрів його разом з дружиною, він був у доброму гуморі. Зі спілкування стало зрозуміло, що у Сливки В.Ю. не було проблем сімейного характеру, суть його стурбованості полягала в іншому, він говорив як важко працювати, його турботи були пов’язані з роботою. В свою чергу Лавкай, як фахівець, запропонував приймати заспокійливе, виписав „Санапакс”, „Азалептін”, „Людіоміл”. При цьому Лавкай не виявив ніякої психопатологічної симптоматики, було видно, що Сливка В.Ю. схвильований і переживає, ніяких подробиць при цьому не розповідав, але на пропозицію трохи відпочити і поприймати заспокійливе, твердо відповів: „Що Ви, я завтра йду на роботу, бо був у відпустці і якщо піду на лікарняний, то недоброзичливці подумають, що я сачкую, а Ви, напевно, знаєте, що я все життя віддавався роботі.” Після цього, на наступний день, 24 травня 2004 року, близько 10-ї, поїхав в ректорат, де почув, що ректор прихворів і знаходиться вдома. Потім поїхав до Цмур, почув, що Сливка почувався добре, спав краще, однак, було б непогано його відвідати. Цмур зателефонувала дружині Сливки, яка була на роботі, та повідомила, що буде їх чекати вдома. Приїхавши, побачив дружину Сливки в сльозах біля відкритих вхідних дверей, в паніці. Вона показала на ванну на першому поверсі, де Лавкай побачив Сливку В.Ю., лежачого у ванній кімнаті з кухонним ножем в грудній клітині з лівої сторони, який був засунутий в тіло таким чином, що відстань між рукояткою ножа і раною складала приблизно 5 сантіметрів. Він одразу викликав швидку і приблизно в цей же час приїхав Цмур В.С., з яким вони намагалися надати потерпілому першу допомогу. Тіло було ще тепле і здавалося, що був пульс. З усією впевненістю повідомив, що внаслідок спілкування зі Сливкою В.Ю., може зробити висновок, що симптомів до самогубства, агресії, в нього не виявив. Сливка В.Ю. чітко говорив, вів себе спокійно, жартував і взагалі, був людиною веселою, міг переносити будь-які негаразди. З дружиною у них були теплі відносини, він її дуже кохав, навіть боготворив, хоча в них не було дітей, однак, вони знаходили відраду одне в одному;

-пояснення Цмур В.С. – реаніматолога обласної лікарні, який пояснив, що 24 травня 2004 року він був на робочому місці. Приблизно об 11 годині йому на мобільний зателефонувала дружина Цмур Ольга, повідомила, що їй потрібен транспорт і що треба поїхати до Сливки, бо у нього якісь проблеми. Цмур, взявши медичні інструменти, поїхав до Сливки і був на місці через 10 хвилин. Там він застав дружину Сливки та доцента Лавкая, який сказав зайти у ванну кімнату. Там він побачив Сливку, який сидів у ванній, в тілі був кухонний ніж, а саме, в лівій частині грудної клітини. Крім того, у ванній кімнаті побачив ще два ножі; один – у раковині умивальника, другий – на краю ванни. Викликали швидку, Цмур В.С. намагався надати медичну допомогу, однак, Сливка вже був мертвим, нічого вже не можна було зробити. Прибула карета швидкої допомоги і потерпілого транспортували у обласну лікарню. Хто першим виявив потерпілого у ванній – він не знає. Він не помічав, щоб останнім часом Сливка В.Ю. був чимось пригнічений, однак, зі слів дружини йому відомо, що Сливка В.Ю. останній період був дуже засмучений, чим саме, йому не відомо;

-пояснення Сливки Наталії Василівни про те, що її чоловік був надзвичайно сильною людиною, міг справитися з будь-якими негараздами. Пояснила, що її чоловіка почали переслідувати за політику з того часу, як стало відомо, що студенти підтримують Марчука. Чоловік мав розмову з Балогою, потім з Кучмою Л.Д., після якої його залишили в спокої. У 2003 році з боку обласної державної адміністрації тиск посилився, до цього підключилися силові структури, почалися безкінченні перевірки з боку правоохоронних та контролюючих органів, які не давали для влади ніякого результату. Підключився „Правозахист” та „Об’єктив”, полився бруд на роботу університету і чоловіка. Це були безпідставні звинувачення. Все це робилось з благословління губернатора краю та члена СДПУ(О) Івана Різака. Оскільки в Закарпатській області всі керівні посади займають виключно члени вказаної політичної партії, то її чоловік не був угодний цій політичній силі, оскільки не розділяв їхні погляди. Крім того, не давав губернатору втягувати студентів та працівників університету в політику. Чоловіку дзвонили з погрозами, про це вона дізналась випадково, коли одного разу сама підняла трубку. 23 травня 2004 року приблизно о 8-й ранку чоловік пішов, налаштований на серйозну розмову, до голови ОДА Івана Різака. Повернувся пригнічений приблизно через годину і сказав, що все дуже погано, це кінець. Та чи зустрічався він з Різаком їй не відомо. Оскільки був дуже подавлений, то викликали психолога, який прописав заспокійливе та снодійне. 24 травня 2004 року о 7-й 50 пішла на роботу, а чоловік залишився дома один, хотів поспати. Повернувшись приблизно о 10-й 30, виявила його мертвим.

В постанові прокурор також зазначає, що брат померлого – Сливка Іван Юлійович відмовився від дачі пояснень на підставі ст.63 Конституції України.

Прокурором встановлено, що 23 травня 2004 року Різак І.М. був за межами Закарпатської області і в цей день розмов зі Сливкою В.Ю. не мав. Крім того, 23 травня 2004 року – це неділя, вихідний день  і  апарат обласної державної адміністрації не працював.

Прокурором прийнято рішення про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті Сливки В.Ю. і по факту доведення до самогубства.

 

Ця постанова є надзвичайно цікавою. Більше в справі не буде документу, який би так концентровано зібрав всі докази, які б вказували на необхідність дослідження подій, які мали місце в цій сім’ї і саме в сім’ї під час відпустки Сливки В.Ю. і особливо 23 травня 2004 року. З неї з усією очевидністю вбачається, що в сім’ї Сливки 23 травня 2004 року сталися якісь значущі події. Ці події  мали сильний вплив на самопочуття потерпілого, або на намагання створити таке враження у оточуючих. В офіційному порядку за медичною допомогою не звернувся ні Сливка В.Ю., ні його дружина. Увечорі цього дня, навіть не дружиною, а її сестрою був запрошений не просто психолог, а лікар-психіатр вищої категорії Лавкай – спеціаліст, послугами якого (як тепер відомо зі справи) Сливка В.Ю. ніколи до цього дня не користувався. Вподальшому з’ясується, що Цмур Ольга докладе чимало зусиль для розшуку саме Лавкая, поїде за ним на його дачу. Спеціаліст, за його ж словами, не побачив хворобливої симптоматики, але виписав те, що від нього вимагалося – заспокійливе, снодійне. Наступного дня він шукає Сливку В.Ю. за місцем роботи, і не знайшовши – їде до Цмур Ольги і потім – додому до Сливки. Ранком 24 травня 2004 року на місці події були — дружина потерпілого, її сестра, Лавкай і нова особа, але з того ж оточення — чоловік сестри. Жоден з них не зателефонував у міліцію. Більше того, лікарі викликаної швидкої теж цього не зробили. Цілком грунтовно правоохоронні органи мали підстави чекати від дружини загиблого зрозумілих пояснень. Вона пропонує віддалену у часі (з 1999 або з 2003 року за різними поясненнями) історію політичних переслідувань чоловіка, його переживання з приводу публікацій у пресі, перевірок на роботі, тощо і натякає на можливе спілкування чоловіка 23 травня 2004 року з Різаком І.М. Але 23 травня – неділя, до того ж Різак І.М. у цей день був поза межами Ужгорода і області; тобто, факт спілкування Різака І.М. зі Сливкою В.Ю. не підтвердився. Казати про раптові негаразди на роботі немає приводу, оскільки в квітні-травні 2004 року Сливка В.Ю. перебував у відпустці. До речі, піти у відпустку йому, вочевидь, не завадили ні „численні перевірки” ні побоювання втратити посаду ректора. Жодних інших версій для пояснення стану чоловіка його дружина не пропонує. При цьому вона не просить знайти і притягти до відповідальності винних осіб.

Тобто, є очевидним, що Сливка Н.В. не має наміру витягати скелета з власної шафи, а прокуратура демонструє не властиву цій установі делікатність.

У такому вигляді постанова існує майже 3,5 місяці.

 

22.12.04р. прокуратура Закарпатської області скасовує постанову від 10.08.04р. з одночасним порушенням справи по факту 120 ч.1 КК України.

Процесуальні причини прийняття такого рішення невідомі, принаймні справа таких не містить. А от суспільство за цей час зазнало суттєвих змін. Владні структури держави набули іншого політичного змісту. Суспільству наполегливо нав’язувалась думка про злочинність попередньої влади. Певно, під впливом саме цього настрою заступник прокурора Закарпатської області Геревич прийняв рішення про порушення справи по факту доведення Сливки В.Ю. до самогубства, маючи на увазі певну особу на роль обвинуваченого (що буде видно з подальших слідчих дій).

Цією постановою заступник прокурора встановив, що 24 травня 2004 року о 13-й годині 40 хвилин, із Закарпатської обласної клінічної лікарні поступило повідомлення в чергову частину ужгородської міліції про те, що каретою швидкої допомоги з ножовим пораненням грудної клітини був доставлений Сливка В.Ю. Потерпілий доставлений з місця проживання, де був виявлений дружиною Сливка Наталією Василівною, 1950 р.н., у ванній кімнаті, з ножовим пораненням грудної клітини і який помер у зазначеному медичному закладі. Заступник прокурора стверджує, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи винесена передчасно, оскільки у даному випадку мають місце ознаки складу злочину, передбаченого ч.1 ст.120 КК України. Такого висновку він дійшов з аналізу пояснень Сливки Наталії Василівни. Обставини, нею викладені, нібито, підтвердили проректори УжНУ Височанський, Маринець, реаніматолог Цмур, доцент Лавкай.

Отже, нічого нового заступник прокурора не встановив, стверджуючи про передчасність попередньої постанови. Всі ці обставини були відомі і викладені в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи по факту смерті і доведення до самогубства. З тексту постанови вбачається, що прокуратурою сприймається лише одна версія – доведення до самогубства; інші версії не розглядаються. Таке спрямування досудового слідства зумовило недоречність прискіпливого ставлення до протоколу огляду місця події, до перевірки пояснень Сливки Н.В.

 

Фактова справа розслідується, по ній виконуються слідчі дії, з яких вбачається, що  пояснення Сливки Наталії Василівни визначають напрямок і об’єм кримінального розслідування. По справі з’ясовуються лише і тільки взаємовідносини колишнього ректора з колишньою на цей час владою, яку уособлює Різак І.М.

11 лютого 2005 року начальник слідчого відділу прокуратури м.Ужгорода порушує стосовно Різака І.М. кримінальну справу по ч.2 ст.120 КК.

М.М.Данча встановив, що 24 травня 2004 року о 13-й годині 40 хвилин, із Закарпатської обласної клінічної лікарні поступило повідомлення в чергову частину ужгородської міліції про те, що каретою швидкої допомоги з ножовим пораненням грудної клітини був доставлений Сливка В.Ю., 1943 р.н., ректор УжНУ, депутат облради. Потерпілий доставлений з місця проживання, де був виявлений дружиною Сливка Наталією Василівною, 1950 р.н., у ванній кімнаті, з ножовим пораненням грудної клітини.

Новелли цієї постанови полягають в тому, що, слідчий не стверджує, що Сливка В.Ю. помер в лікарні. Стосовно Різака І.М. справу порушено тому, що він, як колишній голова Закарпатської ОДА, в силу наданих йому повноважень, протягом 2003 по травень 2004 років, систематично вчиняв дії, спрямовані на приниження людської гідності Сливки В.Ю., який перебував у залежності від нього. На думку слідчого, в результаті тиску, вчинюваного Різаком І.М. відносно Сливки В.Ю., останній покінчив життя самогубством.

Як бачите, постанова не містить навіть згадування про приводи до її порушення; цитує частково диспозицію ст. 120 КК України, без будь-яких пояснень, які ж саме були систематичні злочинні дії особи, щодо якої порушене кримінальне провадження і мали джерелом владні повноваження та принижували гідність іншої людини. Отже, постанова не містить законних приводів і підстав до її порушення, є такою, що не відповідає вимогам статей 94, 98 КПК України.

В цей же день Різак І.М. був затриманий в порядку статей 106,115 КПК України. (т.6 а.с.22). Постанова не містить жодної з передбачених ст..106 КПК України підстав, яка б давала слідчому право затримати підозрюваного. 11 лютого 2005 року Різаку І.М. був обраний запобіжний захід – підписка про невиїзд. Навіть така вигадана кваліфікуюча ознака як „залежність” Сливки В.Ю. від Різака не давала впевненості у перспективності обрання іншого запобіжного заходу.

 

28 березня 2005 року по справі призначається посмертна психолого-психіатрична експертиза стосовно психічного та психологічного стану Сливки В.Ю., що передував самогубству.

 

11травня 2005 року результати готові, експерти дійшли висновку, що в переживаннях Сливки В.Ю. домінували переживання, пов’язані з діями Різака І.М.

Через 2 дні, 13.05.06р. порушується кримінальна справа прокуратурою м.Ужгорода щодо Різака по ч.3 ст.365 КК України по тим же обставинам.

Начальник слідчого відділу прокуратури м.Ужгорода Маханець встановив:

1.дату смерті Сливки В.Ю. – 23 травня 2004 року;

2.спеціальний суб’єкт – і службову особу і представника влади;

4.той же період вчинення злочину – 2003 – травень 2004 року;

5.злочинні дії у вигляді організації різного роду перевірок силами правоохоронних органів і служби безпеки; організації цькування через пресу; вчинення дій, спрямованих на систематичне принижування людської гідності Сливки В.Ю. та авторитету керівника вищого учбового закладу. (В чому полягали останні дії, не встановлено);

6.зв’язок між діями і спеціальним суб’єктом у вигляді використання службового становища та владних повноважень, шляхом перевищення влади, всупереч інтересам служби (тобто, компіляція із зловживання службовим становищем та перевищення владних повноважень);

7.мету вчинення злочину – усунення Сливки В.Ю. з посади ректора УжНУ.

І ця постанова традиційно не містить приводів до її порушення. Якщо є бажання, можна проявити кмітливість і припустити, що в даному випадку застосований п.5 ч.1 ст.94 КПК України, тобто, слідчий безпосередньо виявив ознаки злочину. Але, щоб виявити те, що написано в постанові – треба було провести слідчі дії, адже з дозволених законом дослідчих дій, наприклад – двох протоколів огляду, таке встановити неможливо. Мені можна заперечити існуванням фактового провадження. Але фактове провадження теж не мало законних приводів, принаймні за обраною кваліфікацією – доведення до самогубства. Таким чином суперечливість щодо приводів переходить в площину аналізу наявності або відсутності підстав до порушення кримінальної справи. І фактові постанови і постанови щодо особи за двома складами злочину, передбаченими КК України, у вигляді підстав мають особисті враження і особисті міркування з приводу того, що сталося, оточення Сливки В.Ю. Оцінку їм можна надавати різну, підтвердженням цьому є вищенаведена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи по факту доведення до самогубства. А от чого не можна – так це безпосередньо виявити органом дізнання, слідчим або прокурором ознак будь-якого злочину в діях Різака І.М., спираючись на ці дані, оскільки їх неможливо розцінити як такі, що незаперечно вказують на наявність ознак злочину. Отже і зазначена постанова про порушення кримінальної справи є винесеною всупереч вимогам статей 94, 98 КПК України.

13 травня 2005 року Різак І.М. був затриманий. В постанові є посилання на акт №112 від 11.05.2005р. посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи і немає жодної підстави для затримання, передбаченої статтею 106 КПК України. В постанові вказано, що Сливка помер 23 травня 2004 року.

16.05.05р. – постановою Ужгородського міськрайонного суду Різаку обрано запобіжний захід – взяття під варту.

17 травня 2005 року Різаку І.М. пред’явлено обвинувачення по статтям 120 ч.2, 365 ч.3 КК України. В постанові, зокрема, встановлена дата смерті Сливки В.Ю. – 23 травня 2004 року.

Вподальшому, 18 травня 2005 року начальник слідчого відділу прокуратури м.Ужгорода В.Маханець винесе постанову, якою встановить дату смерті Сливки В.Ю. – 24 травня 2005 року і пояснить, що дата смерті 23 травня 2004 року у вищезгаданих документах вказана помилково.

Можливо і так. Може людина помилитись і до чого така прискіпливість адвоката? Моя увага до цієї постанови, на мій погляд, пояснюється дуже просто: якщо начальник слідчого відділу встановив дату смерті, то в постанові треба було зазначити як йому це вдалося, або юридичною мовою — в який спосіб, з посиланнями на які докази справи встановлена ця дата. Але постанова не містить жодних обґрунтувань і це не випадковість  і не результат чергової помилки, оскільки час настання смерті Сливки В.Ю. – не просте питання цієї справи і що абсолютно точно – зовсім не досліджене.

Крім того, це Я кажу, що начальник слідчого відділу встановив дату смерті. А його текс дослівно виглядає так: „ При складанні зазначених вище постанов помилково вказана смерті ректора УжНУ Сливки В.Ю. як 23.05.2004 року. Однак, вивченням матеріалів кримінальної справи встановлено, що в дійсності смерті Сливки В.Ю. мала місце 24.05.2004 року”. Обидва рази випущено слово „дата”. Ніяке інше слово не підходить. Це теж не випадковість. Певно, автора постанови все ж таки бентежив термін „дата смерті”. Все ж таки йдеться про кримінальне, а не нотаріальне провадження. В кримінальній справі зазвичай підлягає встановленню час настання смерті потерпілого.

Але до суті:

Раніше я звертала Вашу увагу на те, що призначаючи дослідження трупа Сливки В.Ю. слідчий не поставив питання про час настання смерті. Теж, мабуть помилився.

Експерти Закарпатського обласного бюро судово-медичних експертиз, проводячи дослідження трупа 24 травня 2004 року, також не визначають час настання смерті.

А от тут вже про помилку говорити немає ніякої можливості. Для експерта постанова слідчого (або відношення), якої до речі, в справі немає, — це лише підстава для дослідження, а от як його проводити – визначають спеціально складені для експерта нормативні акти – закони, правила, інструкції. Так, у відповідності до п.1.2. „Правил проведення судово-медичної експертизи (досліджень) трупів в бюро судово-медичної експертизи”, затверджених наказом МОЗ України від 17.01.1995 року №6 – експертиза виконується з метою встановлення причин смерті, наявності, характеру і механізму виникнення тілесних ушкоджень, часу настання смерті та вирішення інших питань, що були поставлені органами дізнання, слідчого, прокурору та суду, і вирішення інших питань, які належать до компетенції даного виду судово-медичної експертизи. Отже, мета дослідження трупів є нормативно визначеною. Слідчий може цікавитись будь-чим, експерт в межах своєї компетенції може надати відповіді, але причину смерті, характер і механізм тілесних ушкоджень та час настання смерті експерт повинен визначити при дослідженні трупа у будь-якому випадку.

Щоб експерт не посилався на забувкуватість, ці ж Правила у розділі „Спеціальна частина” пунктом 2.1.6. детально регламентують порядок дослідження експертом трупних змін.

Починається таке дослідження з визначення на дотик охолодження трупа в прикритих одягом і відкритих частинах тіла. В акті №249 з цього приводу зазначено: „Труп на дотик теплий”.

Потім вимірюється температура тіла в пахових западинах і в прямій кишці – двічі з годинною перервою (!). Цю вимогу експертами просто проігноровано. Жодних температурних даних в акті немає.

Потім експерт виявляє наявність і ступінь вираженості трупного заклякання в м’язах обличчя, шиї, верхніх і нижніх кінцівок. З цього приводу експерти пропонують єдине: „Трупне задубіння слабо виражене у всіх доступних для дослідження групах м’язів”

Потім, згідно „Правил”, експерт фіксує наявність трупних плям, їх локалізацію, характер, колір, особливості поширення, наявність ділянок поблідніння, які утворилися від тиску деталей одягу, предметів. Тричі визначається характер зміни трупних плям при натискуванні пальцем або плунжером динамометра з силою 2 кг/см.кв. з наступним зазначенням часу повернення до початкового забарвлення. Що маємо в акті №249 дослідження трупа Сливки В.Ю.? „Трупні плями блідо-синюшного кольору, розташовані по задньо –бокових поверхнях тулуба та кінцівок, при натисканні блідніють, відновлюють свій колір через 1 хвилину”. Все.

І нарешті, у відповідності до пункту 2.1.9. Правил, при дослідженні трупа експерти використовують рекомендовані у встановленому порядку інструментальні і лабораторні методи визначення часу настання смерті.

Про ці методи нема чого говорити, бо експерти не визначали час настання смерті Сливки В.Ю. взагалі. Я впевнена, що складаючи цей акт, вони добре розуміли, що вподальшому ніяка додаткова або повторна експертиза за їхнім недбалим, поверховим виконанням пункту 2.1.6. „Правил” вже не встановить достовірний час настання смерті. І це при тому, що експерти мали ідеальні умови для визначення часу настання смерті – труп не зазнав впливу зовнішніх температурних перепадів, ванна була без води, тобто, зовнішні чинники не ускладнювали можливість максимально точного встановлення часу настання смерті. Але експерти зробили все, щоб за результатами їхніх досліджень вже жоден спеціаліст не зміг визначити точний час настання смерті.

„Правила” також регламентують поведінку експерта у випадках відсутності питань, які мали бути поставлені слідчим, але з невідомої причини відсутні. Пункт 2.9. „Уразі виявлення при проведенні експертизи даних, що мають значення для справи, але щодо яких питань не поставлено, судово-медичний експерт вправі про них повідомити особу, яка призначила експертизу, або вказати на них у своїх підсумках”. Чи треба говорити, що і ця вимога не виконана.

18 січня 2005 року слідчий Данча М.М. призначить по справі комісійну судово-медичну експертизу трупа і „згадає” про необхідність з’ясування часу настання смерті.

Експертиза виконувалась по матеріалам справи Львівським обласним бюро судово-медичних експертиз з 29 січня 2005 по 01 березня 2005 року. Результати оформлені у вигляді висновку № 12/05-к (т.5 а.с.5-15).

Як і слід було чекати, експерти змогли дати лише вірогідну відповідь: смерть могла наступити за 12 годин до розтину трупа.

Час розтину трупа в акті № 249, як і треба було чекати, експерти не вказали.

Але в томі 1 на а.с.88-89 мається довідка №3307 від 03 червня 2004 року, якою, зокрема, Закарпатське обласне бюро судово-медичних експертиз повідомляє слідчого Данчу М.М., що судово-медичне дослідження трупа Сливки В.Ю. було проведене 24 травня 2004 року о 14 годині 30 хвилин.

Отже, смерть Сливки В.Ю. настала не об 11-й ранку, як свідчить його дружина, а, виходячи з матеріалів справи — о 2-й годині, 30 хв. вночі 24 травня 2004 року.

Щоб не повертатись вдруге до судово-медичної експертизи, яку доречно аналізувати саме зараз, оскільки її висновки є важливими для розуміння обвинувачення, звертаю Вашу увагу на деякі інші надзвичайно цікаві її висновки.

Коли я знайомилась з протоколом огляду місця події, перше, що вразило – це сліди крові. З тієї причини, що їх небагато, вони мають форму крапель, бризків, немає калюж, потьоків. До речі, я не одна звернула на це увагу. Свідок Лавкай в суді теж буде казати, що його вразила відсутність крові у ванній, де знаходився потерпілий. Перше, що спало мені тоді на думку – такі численні тілесні ушкодження, певно, визвали масовану внутрішню кровотечу. Знайомлячись з актом судово-медичного дослідження №249 знайшла підтвердження своїм хибним думкам, оскільки в цьому акті вказано, що, дійсно, ножове поранення грудної клітини Сливки В.Ю. супроводжувалось масивною внутрішньою кровотечею.

Львівські експерти кажуть – так, внутрішня кровотеча мала місце в тому числі. Адже причиною смерті Сливки В.Ю. була саме анемія – обезкровлення організму. (Одразу зауважу, що це може означати тільки одне – своєчасно надана медична допомога могла врятувати життя пораненій людині.) Анемія, стверджують експерти, виникла після ураження грудної клітини колючо-різаним знаряддям, типа клинка ножа, від якого виникло пошкодження лівої легені, лівого шлуночка серця, яке супроводжувалося зовнішньою та внутрішньою кровотечею, а також кровотечею з пошкоджень на верхніх та нижніх кінцівках. Отже, всупереч закарпатським експертам, львівські експерти перш за все кажуть про зовнішню кровотечу. А це означає, по-перше, що зафіксовані протоколом огляду місця події сліди крові вочевидь не відповідають висновкам Львівського бюро СМЕ і, по-друге, експерти Закарпатського бюро СМЕ приховали дані про зовнішню кровотечу.

З висновку Львівських експертів також випливає, що вони встановили іншу причину смерті.

Львівськи експерти не підтвердили категоричний висновок своїх закарпатських колег щодо безумовного само спричинення тілесних ушкоджень. На їхню думку, розташування і характер пошкоджень, як проникаючого поранення грудної клітини, так і множинних різаних ран кінцівок, свідчать про можливість їх утворення власноручно, тим більше, що ці ділянки доступні для дії рук самого потерпілого. Якщо врахувати формулювань питання – „Чи міг потерпілий спричинити собі виявлені у нього тілесні ушкодження власноручно?” – відповідь є коректною. Звертаю Вашу увагу на аргументацію – якщо ділянки тіла доступні для рук потерпілого, то вони доступні і для рук сторонньої людини. Про будь-які характерні для само спричинення ушкоджень особливості експерти не кажуть.

Львівські експерти стверджують, що сліди крові, виявлені на місці події на тілі і одязі свідчать про те, що після отримання пошкоджень потерпілий пересувався і був у вертикальному чи близькому до цього положенні. Але в якому саме положенні по відношенню до кожного пошкодження він знаходився – встановити неможливо.

Висновок в цій частині давав безліч напрямків для роботи – необхідно було з’ясувати в який спосіб потрапили сліди крові на одяг; є ці сліди елементарними чи складними; чому знайдені речі – майка, футболка, штани від піжами, не маючи порізів, мають численні плями крові, зокрема піжамні штани і футболка — з усіх боків, як спереду, так і ззаду ( т.5 а.с.35 – висновок експерта-імунолога); як довго потерпілий міг пересуватись у пораненому стані, де саме він пересувався, де його мобільний телефон, коли він скористався ним востаннє і тому подібних питань можна навести безліч. Можливість отримання відповідей на ці та багато інших питань безнадійно втрачена завдяки зусиллям слідчого – 28 серпня 2005 року він винесе постанову, якою, до судового розгляду справу поверне дружині Сливки В.Ю. вилучені з місця події майку, футболку, піжамні штани, як речі, що не мають значення для справи. В такий же спосіб слідчий розпорядиться ще з двома речовими доказами – ножами, вилученими з місця події. Не зважаючи на наявну на цих ножах кров, слідчий не призначить навіть імунологічну експертизу. На його думку, ножі теж не мають значення для справи, адже на них немає слідів капілярних ліній. Слідчого демонстративно або, може, злочинно, зовсім не цікавить, як могло статися, що людина, яка спричинила собі стільки ножових поранень, що їх не можна порахувати; за висновками експертів, не виключно – користувалась всіма трьом ножами, спричиняючи собі тілесні ушкодження, примудрилася не лишити жодного сліду від жодного пальця на жодному з ножів.

Чим же займається слідчий по справі?

Слідчий томами збирає думки і враження товаришів, співробітників Сливки В.Ю., та інших, бажаючих мати власну думку „з приводу”; збирає акти перевірок університету, тощо.

 

Результатом так званого розслідування були постанови про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого. Редакцій було декілька; остання оголошена в суді, ми її також чули в дебатах від сторони обвинувачення. Я теж, б частково наведу цитати цього лексичного і юридичного витвору.

Отже, в об’ємі обвинувачення по ч.3 ст.365 КК України, слідчий стверджує:

„Різак Іван Михайлович, як службова особа та представник влади, працюючи на посаді голови Закарпатської обласної державної адміністрації, в період часу з 2003 по травень 2004 року, в м. Ужгороді, використовуючи службове становище, явно виходячи за межі наданих йому прав і повноважень, передбачених ст.39 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” та Розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації (ОДА) № 455 від 15.10.2002 року, умисно, з метою усунення з посади ректора Ужгородського Національного Університету Сливки В.Ю. та його компрометації, — організовував різного роду перевірки силами правоохоронних та контролюючих органів, служби безпеки України, цькування через засоби масової інформації, вчиняв болісні і такі, що ображали особисту гідність Сливки В.Ю. дії, внаслідок чого 24.05.2004 року в в м.Ужгороді за місцем свого постійного проживання в будинку по вул.Солов’їній, 51, останній покінчив життя самогубством при наступних обставинах:…”

 

Тобто, в цьому місці цілком доречно було  б чекати викладу події злочину – о котрій годині, яким чином Сливка В.Ю. покінчив життя самогубством, але, замість цього, читаємо:

 

У квітні 2004 року Різак І.М. викликав у службовий кабінет голови Закарпатської ОДА, що розташований в м.Ужгороді, пл. Народна, 4 – шеф-редактора закарпатської щотижневої правозахисної газети “Правозахист”, Темнова М.Ю., де використовуючи своє службове становище, провів з ним бесіду, під час якої умисно, явно виходячи за межі наданих йому ст.39 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” та Розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації (ОДА) № 455 від 15.10.2002 року прав і повноважень, з метою систематичного приниження честі, людської гідності та ділової репутації ректора УжНУ Сливки В.Ю. та очолюваного ним навчального закладу, дав усну вказівку Темнову Ю.В. висвітлювати у вказаному друкованому засобі масової інформації роботу ректора Сливки В.Ю. як непрофесійну діяльність останнього, негативну роботу вищого учбового закладу загалом. На виконання незаконної вказівки Різака І.М., Темновим М.Ю. було ініційовано опублікування ряду публікацій і статей в газеті “Правозахист”, в яких негативно відображено роботу УжНУ та його керівника Сливки В.Ю. Зокрема, в № 13 від 03.03.2004 року, 3 14 від 06.04.2004 року, № 15 від 20.04.2004 року, № 16 від 27.04.2004 року, № 17 від 11.05.2004 року, № 18 від 17.05.2004 року, № 19 від 25.05.2004 року на цю тему було надруковано ряд статей під назвами: “SOS студентів РГФ або врятуйте від декана – пройдисвіта”, “УжНУ очима студента, або як розправилися з Шевченківським стипендіатом”, “Критичні дні і райська насолода УжНУ”, “Не все – правда”. “Золотий фонд педагогічних кадрів УжНУ Закарпаттю більше не потрібний?”, “УжНУ іншими очима, абовідповідь Шевченківському стипендіату”, “Бути чи не бути студентом ФРГФ?”, “Крута новина – корупційну тему в УжНУ закрито? Студенти кажуть: Ні!”, “Чого бояться віртуальні автори з кафедри журналістики УжНУ?”.

Знайомлячись із змістом цих статей та публікацій, Сливка В.Ю. розуміючи, що їх читає велика кількість людей, краян, інтелігенції, які знають його як високоповажну, безкомпромісну, принципову як до себе, так і до інших порядну людину, сприймав їх для себе особливо болісно, вболіваючи за думку громадськості про себе особисто, свою родину та очолюваний ним ВУЗ.

Про свої переживання Сливка В.Ю. неодноразово ділився з родичами, близькими друзями та колегами по роботі, висловлюючи свої незадоволення щодо неправдивості цих відомостей, а також те, що вказані статті негативно впливають на його моральний та психологічний стан, підривають його здоров’я та загальне самопочуття, висловлював конкретні думки, що ці дії спрямовані проти нього як ректора університету головою закарпатської ОДА Різаком І.М., що знайшло своє фактичне підтвердження в ході слідства.

Наявна стресова ситуація, під дією якої перебував Сливка В.Ю., згідно акту № 112 від 11.05.2005р. посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи – була викликана вищевказаними чинниками, а саме: тривалі переживання, пов’язані з різними перевірками контролюючих та правоохоронних органів, публікаціями в ЗМІ та наявною у нього інформацією про можливість звільнення його з посади ректора УжНУ, пов’язана з діями Різака І.М.

Таким чином умисними, протиправними діями голови Закарпатської ОДА Різака І.М. було спричинено тяжких наслідків, які виразились у підриві престижу та авторитету органів державної влади, заподіянні смерті людині, оскільки внаслідок його злочинних дій, — 24.05.2004 року в м.Ужгороді колишній ректор УжНУ Сливка В.Ю. покінчив життя самогубством за місцем свого постійного проживання в буд. 51 по вул. Солов’їній.

Своїми умисними діями Різак І.М. вчинив злочини, передбачені ст.365 ч.3 КК України, — перевищення влади та службових повноважень, тобто, умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав і повноважень, супроводжувались болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями, що спричинили тяжкі наслідки охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, державним та громадським інтересам.

Отже, викладу обставин самогубства в цьому обвинуваченні немає.

В об’ємі обвинувачення по ч.2 ст.120 КК України, слідчий стверджує:

Крім цього, Різак І.М., працюючи на посаді голови Закарпатської обласної державної адміністрації, будучи службовою особою та представником влади, в період часу з 2003 по травень 2004 року, умисно, з метою компрометації, усунення з посади, шляхом доведення до самогубства ректора Ужгородського Національного Університету Сливки В.Ю., який згідно ст.39 Закону України “Про місцеві державні адміністрації” від 9.04.1999р. перебував в службовій залежності від голови Закарпатської ОДА — організував різного роду перевірки УжНУ силами правоохоронних та контролюючих органів, служби безпеки України, цькування Сливки В.Ю. через пресу, вчиняв дії, спрямовані на систематичне принижування людської гідності, авторитету керівника вищого учбового закладу.

Так, у квітні 2004 року Різак І.М. викликав у службовий кабінет голови Закарпатської ОДА, що розташований в м.Ужгороді, пл. Народна, 4 – шеф-редактора закарпатської щотижневої правозахисної газети “Правозахист”, Темнова М.Ю., де провів з ним бесіду, під час якої умисно,  з метою систематичного приниження честі, людської гідності та ділової репутації ректора УжНУ Сливки В.Ю. та доведення його до самогубства, дав усну вказівку Темнову Ю.В. висвітлювати у вказаному друкованому засобі масової інформації роботу ректора Сливки В.Ю. як непрофесійну діяльність останнього, негативну роботу вищого учбового закладу загалом. Навиконання незаконної вказівки Різака І.М., Темновим М.Ю. було ініційовано опублікування ряду публікацій і статей в газеті “Правозахист”, в яких негативно відображено роботу УжНУ та його керівника Сливки В.Ю. Зокрема, в № 13 від 03.03.2004 року, 3 14 від 06.04.2004 року, № 15 від 20.04.2004 року, № 16 від 27.04.2004 року, № 17 від 11.05.2004 року, № 18 від 17.05.2004 року, № 19 від 25.05.2004 року на цю тему було надруковано ряд статей під назвами: “SOS студентів РГФ або врятуйте від декана – пройдисвіта”, “УжНУ очима студента, або як розправилися з Шевченківським стипендіатом”, “Критичні дні і райська насолода УжНУ”, “Не все – правда”. “Золотий фонд педагогічних кадрів УжНУ Закарпаттю більше не потрібний?”, “УжНУ іншими очима, або відповідь Шевченківському стипендіату”, “Бути чи не бути студентом ФРГФ?”, “Крута новина – корупційну тему в УжНУ закрито? Студенти кажуть: Ні!”, “Чого бояться віртуальні автори з кафедри журналістики УжНУ?”.

Знайомлячись із змістом цих статей та публікацій, Сливка В.Ю. розуміючи, що їх читає велика кількість людей, краян, інтелігенції, які знають його як високоповажну, безкомпромісну, принципову як до себе, так і до інших порядну людину, сприймав їх для себе особливо болісно, вболіваючи за думку громадськості про себе особисто, свою родину та очолюваний ним ВУЗ. Про свої переживання Сливка В.Ю. неодноразово ділився з родичами, близькими друзями та колегами по роботі, висловлюючи свої незадоволення щодо неправдивості цих відомостей, а також те, що вказані статті негативно впливають на його моральний та психологічний стан, підривають його здоров’я та загальне самопочуття, висловлював конкретні думки, що ці дії спрямовані проти нього як ректора університету головою закарпатської ОДА Різаком І.М., що знайшло своє фактичне підтвердження в ході слідства.

Наявна стресова ситуація, під дією якої перебував Сливка В.Ю., згідно акту № 112 від 11.05.2005р. посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи – була викликана вищевказаними чинниками, а саме: тривалі переживання, пов’язані з різними перевірками контролюючих та правоохоронних органів, публікаціями в ЗМІ та наявною у нього інформацією про можливість звільнення його з посади ректора УжНУ, пов’язана з діями Різака І.М.

Внаслідок умисних, протиправних дій колишнього голови Закарпатської ОДА Різака І.М., — 24.05.2004 року в м.Ужгороді колишній ректор УжНу Сливка В.Ю. покінчив життя самогубством за місцем свого постійного проживання в будинку № 51 по вул.Солов’їній.

Своїми умисними діями Різак І.М. вчинив злочин, передбачений ст.120 ч.2 КК України – доведення до самогубства, тобто доведення особи до самогубства, що є наслідком систематичного приниження її людськоїгідності, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого.

Тобто, викладення обставин події злочину можна не шукати – їх немає. Немає у слідчого, немає в справі, немає в суді. Слідчий плутає подію злочину із обраним складом злочину. Без доведеності факту самогубства, без з’ясування всіх обставин самогубства – коли в часі, а не в даті воно сталося, в який спосіб — з спиранням на належні докази – неможливо стверджувати про наявність такого складу злочину як доведення до самогубства. Адже подія злочину в цій справі – це не публікації в пресі, не перевірки, а насильницька смерть людини, яка зусиллями досудового слідства сталася невідомо де невідомо в який час, невідомо в який спосіб.

У зв’язку з таким обвинуваченням у мене є наступні питання:

Хто дозволив слідчому проголошувати про самогубство Сливки як загальновідомий факт?

Хто звільнив його від необхідності з’ясування всіх обставин події злочину?

Хто дозволив довірливе ставлення до пояснень дружини, яка єдина повинна була надати, принаймні, зрозумілі пояснення на трагічні події в її сім’ї і не зробила цього?

Навіть якщо вона беззастережно заслуговує на повагу, як можна було незаперечно вірити тому, що

-її чоловік, перебуваючи у відпустці, почав нестерпно вболівати за перевірки в університеті, невідомо коли цікавлячись про них востаннє;

-зненацька гостро почав переживати з приводу публікацій місцевої друкованої листівки, невідомо коли в останнє тримаючи її в руках;

-перейматися химерною можливістю свого звільнення щойно отримавши довіру колективу і право його очолювати ще 7 років;

-що Сливка В.Ю. побоювався саме І.М. Різака як людину, яка бажала усунути його з посади і це за тієї умови, що під час виборів ректора у квітні 2003 року Різак не зробив жодного кроку, жодної дії, не сказав жодного слова на користь іншої особи і на шкоду Сливці. Це не мої власні твердження, це матеріали справи.

Я не обмовилась, коли сказала, що слідство не встановило де стався злочин. У мене, на відміну від слідчого, немає законних підстав вірити на слово Сливці Н.В. Спричинення тілесних ушкоджень у ванній кімнаті є неможливим. Це місце не відповідає висновкам судово-медичної експертизи про значну зовнішню втрату крові потерпілим.

Але здоровому глузду не місце в цій справі, тому повернусь до тексту постанов, з наступним підсумком викладеному вище: подія злочину в цій частині обвинувачення є юридично невизначеною; твердження про самогубство Сливки В.Ю. є лише припущенням досудового слідства, нічим не підтвердженим, насильницька смерть людини в цій справі лишилась недослідженою, обставини насильницької смерті – не розслідуваними.

Для того, щоб встановити в Діях Різака І.М. склад злочину ч.2 ст.120 КК України, досудове слідство повинно було сформулювати обвинувачення про його систематичні дії, спрямовані на приниження людської гідності Сливки В.Ю. Під „систематичним приниженням людської гідності” слід розуміти, як роз’яснив Пленум Верховного Суду України постановою „Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи”, — тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші форми глумління над ним, тощо).

Саме викладення таких дій підсудного, які мають складати об’єктивну сторону інкримінованого складу злочину, слід шукати в постанові про притягнення в якості обвинуваченого, з урахуванням кваліфікуючої ознаки – перебування потерпілого в залежності від винуватої особи, — яка це залежність теж має бути встановлено постановою.

При цьому, систематичне приниження людської гідності має існувати об’єктивно, тобто бути таким незалежно від суб’єктивних оцінок чи то потерпілого чи то підсудного; незалежно від того, чи образився потерпілий – у кожного своя межа витривалості і своя уява про образливість, — образи та інші форми глумління мають бути наявними. Отже, я, як захисник маю право побачити причину і характер висунутого обвинувачення, або конкретні обставини об’єктивної сторони інкримінованого складу злочину.

В постанові, доклавши значних зусиль до пошуків потрібного, можна прочитати, що Різак І.М.:

1.організував різні перевірки УжНУ. Які це були перевірки, скільки їх було, як Різаку І.М., за яких обставин, вдалося організувати перевірки – постанова мовчить; не можна знайти в постанові пояснень чому перевірки, здійснені державними установами є образами, принизливим ставленням та глумлінням над потерпілим;

2.організував цькування Сливки В.Ю. через пресу. Може тут є систематичні дії підсудного і викладення образ і глумління над потерпілим? Читаємо: у квітні 2004 року (дата не відома, але відомо, що Сливка В.Ю. в цей час у відпустці) Різак І.М. мав бесіду з шефредакторм газети „Право захист” Темновим М.Ю. Бесіда була одна. Під час цієї бесіди Різак умисно, з метою систематичного приниження людської гідності ректора УжНУ Сливки В.Ю. та доведення його до самогубства, дав усну вказівку висвітлювати в цій газеті роботу ректора Сливки В.Ю. як непрофесійну, негативну роботу вищого учбового закладу загалом. Тобто, на виконання „системності” Різак І.М. більше нічого не робив. Слідчий стверджує, що він мав мету систематично принижувати і з цього приводу мав одну бесіду. Питати чому Різак І.М., маючи безперешкодний доступ до партійного, цілком поважного видання в Закарпатті, вирішив втілювати свою мету в маловідомому і малопомітному виданні – немає у кого. Питати в який спосіб слідчий здогадався про мету Різака І.М. – немає у кого. Питати чому „систематичне приниження людської гідності потерпілого” перетворилось в постанові з об’єктивної ознаки злочину – в суб’єктивну (мета) – немає у кого. Питати чи мав на увазі Різак І.М. висвітлювати неправдиві факти непрофесійної діяльності ректора та негативної роботи університету – немає у кого; та якщо Різака І.М. цікавила виключно правдиво інформація, то чому це є метою образ і глумління. Слідчий не стверджує, що Різак І.М. вподальшому контролював результати цієї бесіди. Далі він наводить заголовки з публікацій про Університет. Перша стаття, за яку має відповідати Різак І.М. з’явилася 30 березня 2004 року. Тобто, Темнов здогадався про мету Різака І.М. ще до бесіди з ним. Остання стаття, з приводу якої переживав Сливка В.Ю. була надрукована 25 травня 2004 року, або наступного дня після його смерті. Отже, з вуст Різака І.М. на адресу ректора жодного образливого слова не злетіло, з його пера – теж. Нібито, він образи організував, хоч на кваліфікації це ніяк не відбилося. Але, нарешті, до суті – де шукати власне образи і глумління над потерпілим? Слідчий наводить назви газетних публікацій. Крапка. Жодної цитати в постанові немає. То як треба розуміти обвинувачення? Ці статті в цілому принижують гідність Сливки В.Ю., чи може якісь конкретні вислови? Сама постановка такого питання свідчить лише про єдине – про відсутність обвинувачення, про порушення  слідчим вимог статей 64, 130, 132 КПК України;

3.нагадаю, що я шукаю виклад об’єктивної сторони інкримінованого складу злочину. З цього приводу третє твердження слідчого – Різак вчиняв дії, спрямовані на систематичне принижування людської гідності Сливки В.Ю., авторитету керівника вищого учбового закладу. Жодної конкретизації цим діям в постанові немає. Немає ні часу ні місця ні способу їх вчинення;

І, нарешті, як в постанові  викладена застосована кваліфікуюча ознака частини другої статті 120 КК України? З цього приводу слідчий з початку стверджує, що Сливка В.Ю. перебував у службовій залежності від Різака І.М., а в кінці постанови — цитує диспозицію, не роблячи собі роботи щодо викладення конкретних обставин. За підсумком обвинувачення слідчий стверджує, що Різак І.М. своїми умисними діями вчинив злочин, передбачений ч.2 ст.120 КК України щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого. Так в  матеріальній, службовій чи якійсь іншій і в якій саме залежності перебував Сливка В.Ю. від Різака І.М.? Посилання слідчого на ст..39 Закону України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 року не вносить розуміння. Слідчий, певно, мав на увазі повноваження голови державної адміністрації саме щодо осіб, керівників, які очолюють підприємства, що не перебувають в  підпорядкуванні голови ОДА, а підпорядковані виконавчій владі вищого рівня, отже ці керівники, відповідно, не перебувають в службовій залежності голови ОДА, а підпорядковані службовим особам установ виконавчої владі вищого рівня. Компетенція голови ОДА в таких випадках починається і закінчується можливістю узгодження призначення на посаду і звільнення з посади керівника такої установи:

 

Стаття 39. Повноваження голів місцевих державних

адміністрацій

Голови місцевих державних адміністрацій:

6) погоджують у встановленому порядку призначення  на  посади

та  звільнення  з посад керівників не підпорядкованих підприємств,установ та організацій,  що належать до сфери  управління  органіввиконавчої влади вищого рівня, крім   керівників  установ,підприємств  і  організацій  Збройних  Сил  та  інших   військовихформувань України;

 

Саме про відсутність, а не наявність службової залежності Сливки В.Ю. від Різака І.М. йдеться у статті 39, на яку посилається слідчий.

Ще неймовірніше ніж об’єктивна, в постанові виглядає суб’єктивна сторона цього складу злочину. Слідчий встановив мету вчинюваного злочину. Як відомо, мета характерна лише для злочинів, які вчиняються з прямим умислом. Отже, Різак І.М. переслідував мету: 1. – компрометації Сливки В.Ю. і 2.- усунення ректора з посади, шляхом доведення до самогубства. Не більше – бо нема куди але й не менше. Коли слідчий каже про компрометацію – це хоч і не викладено в постанові, але хоч якось розуміється, якщо не з юридичної, то з загальної точки зору, а от добиватись усунення людини з посади, маючи, на думку слідчого, владні для цього можливості, — саме шляхом доведення до самогубства — це вже цинізм. До речі, описова частина обвинувального висновку не має викладу такої мети, вона є лише в резолютивній частині.

І останні питання в цьому розділі: чи потрібно досліджувати докази, щоб зрозуміти незаконність цієї постанови? Як взагалі можна досліджувати докази такої постанови – хіба вона набуде в результаті дослідження законного виду? В який спосіб підсудний зможе захищатися від незаконного обвинувачення?

Аналогічним чином спробую знайти об’єктивну сторону в діях підсудного у викладенні слідчого за інкримінованим складом злочину по ч.3 ст.365 КК України.

Фактичні обставини в цій частині ті ж самі. З цього приводу у п.11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року №15 “Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень”, вказано — “Якщо перевищення влади або службових повноважень призвело до самогубства потерпілого … дії службової особи підлягають кваліфікації за ч.3 ст.365 КК України і додаткової кваліфікації за ст.120 цього Кодексу не потребують”. В цій справі одна подія криміналізована двічі.

У відповідності до диспозиції статті 365 КК України, слідчий повинен був викласти обставини перевищення влади або службових повноважень, тобто умисного вчинення Різаком І.М. дій, які явно виходять за межі наданих йому прав чи повноважень. І які, відповідно до кваліфікуючого складу, спричинили тяжкі наслідки.

Що з цього приводу є в постанові про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого?

1.слідчий встановив спеціальний суб’єкт – і службову особу і представника влади;

2.стверджує про використання Різаком І.М. службового становища і явний вихід за межі прав і повноважень у наступний спосіб:

-організував різного роду перевірки силами правоохоронних та контролюючих органів, служби безпеки України. Постанова не містить викладу конкретних дій Різака І.М. – де, коли за яких обставин і яким чином сталася така „організація”.

Не зважаючи на сьогоднішнє знання доказової бази, я зупинюсь на змістовній законності обвинувачення в цій частині. Якби слідчий встановив, що Різак І.М. примушував контролюючі органи здійснювати перевірку, обвинувачення у використанні службового становища і перевищення владних повноважень було б зрозумілим. Якби слідчий встановив, що доручив своїм підлеглим виконувати невластиві їм функції, — здійснити перевірку університету – теж було б зрозуміло, але я не розумію з яких підстав слідчий стверджує, що голова ОДА, який надає доручення („організовує”) державній установі перевірити будь-яке питання у діяльності будь-якої установи, вчиняє тим самим злочин. Обґрунтовуючи обвинувачення, слідчий знову посилається на ст.39 Закону України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999 року. Ця стаття регламентує повноваження голів місцевих державних адміністрацій. В ній дійсно нічого немає про організацію перевірок. Але наведений в цій статті перелік повноважень голови державної адміністрації не є вичерпним:

Стаття 39. Повноваження голів місцевих державних

адміністрацій

Голови місцевих державних адміністрацій:

1) очолюють відповідні місцеві державні адміністрації,

здійснюють  керівництво їх діяльністю,  несуть відповідальність завиконання покладених на місцеві державні адміністраціїзавдань іза здійснення ними своїх повноважень;…

Тобто, для того щоб знати повне коло повноважень голови, треба знати повноваження державної адміністрації. З цього приводу в Законі можна знайти, наприклад, наступне:

Стаття 1. Місцеві  державні  адміністрації  та  їх  місце  в системі органів виконавчої влади

Виконавчу владу  в  областях,  районах,  районах Автономної

Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні,районні,Київська та Севастопольська міські державніадміністрації.

Місцева державна адміністрація є місцевим органомвиконавчоївлади і входить до системи органів виконавчої влади.

Місцева державна  адміністрація в межах своїх повноважень

здійснює виконавчу владу на території відповідноїадміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує

повноваження, делеговані їй відповідною радою…

 

Стаття 2. Основні завдання місцевих державних адміністрацій

Місцеві державні адміністрації в межах відповідноїадміністративно-територіальної одиниці забезпечують:

1) виконання Конституції, законів України, актів Президента

України, Кабінету Міністрів України, інших  органів  виконавчої

влади вищого рівня;

2) законність і правопорядок, додержання прав і свобод

громадян;…

 

Стаття 13. Питання,  що  вирішуються  місцевими   державними

адміністраціями

До відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах,визначених Конституцією і законами України, належить  вирішенняпитань:

1) забезпечення законності, охорони прав, свобод і законних

інтересів громадян;

2) соціально-економічного розвитку відповідних територій;

3) бюджету, фінансів та обліку;

4) управління майном, приватизації та підприємництва;

6) науки, освіти, культури,охорони здоров’я, фізкультури і

спорту, сім’ї, жінок, молоді та неповнолітніх;…

 

Стаття 22. Повноваження  в  галузі  науки,  освіти,  охорони

здоров’я, культури, фізкультури і спорту,

материнства і дитинства, сім’ї та молоді

Місцева державна адміністрація:

1) реалізовує  державну політику в галузі науки, освіти,

охорони здоров’я, культури, фізкультури і спорту, материнства і

дитинства, сім’ї та молоді;…

 

Стаття 25. Повноваження в  галузі  забезпечення  законності,

правопорядку, прав і свобод громадян

Місцева державна адміністрація:

1) забезпечує виконання Конституції та законів  України,

рішень Конституційного Суду України, актів  Президента  України,

Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади;

2) забезпечує здійснення заходів  щодо  охорони громадської

безпеки, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;…

4) здійснює  заходи щодо організації правового інформування івиховання населення;…

 

 

Отже, якщо голова ОДА прийме рішення, наприклад, про вжиття заходів до боротьби з хабарництвом у закладах вищої освіти в області в цілому, чи в УжНУ, зокрема, на виконання свого обов’язку щодо забезпечення законності на території, саме він повинен координувати або, лексикою слідчого, — організовувати діяльність правоохоронних, контролюючих органів з цього приводу. Саме про це Різак І.М. казав слідчому на допиті. Він пояснював, що кожен рік, в брезні-квітні місяці до Закарпатської ОДА надходять доручення Президента України та постанови Уряду про необхідність посилення боротьби із корупцією у вищих навчальних закладах. Такі ж доручення надходять і до керівників правоохоронних органів. На виконання цих доручень він виконував необхідні заходи.

Таким чином, навіть за доведеності „організації різного роду перевірок силами правоохоронних та контролюючих органів, служби безпеки України”, дії Різака І.М. мали б бути визнані такими, що відповідають його повноваженням як голови обласної державної адміністрації.

 

- далі, на думку слідчого, використання службового становища і перевищення владних повноважень наявне у організації цькування через засоби масової інформації. Фактичні обставини слідчим встановлені в такий же спосіб, як і в обвинуваченні про доведення до самогубства. У квітні 2004 року Різак І.М., нібито, викликав у свій службовий кабінет і мав бесіду з шефредакторм газети „Правозахист” Темновим М.Ю. Під час цієї бесіди Різак умисно, явно виходячи за межі своїх повноважень, з метою систематичного приниження четі, людської гідності та репутації ректора УжНУ Сливки В.Ю. та очолюваного ним навчального закладу, дав усну вказівку висвітлювати в цій газеті роботу ректора Сливки В.Ю. як непрофесійну та негативну роботу вищого учбового закладу загалом.

На цьому виклад дій обвинуваченого вичерпаний; дії полягали у бесіді. Далі йдеться про публікації. З тексту постанови не можна переконатись, що Темнов дійсно виконав отриману вказівку, що він опублікував відомості про непрофесійну роботу ректора, та негативну роботу очолюваного ним навчального закладу.

Таке формулювання дій обвинуваченого не містить жодного передбаченого кримінальним законом складу злочину.

Хіба голова ОДА не має права викликати до свого службового кабінету шефредактора газети „Правозахист”? Не може мати з ним бесіди? Не може давати вказівок висвітлювати будь-чию роботу, якщо вона є непрофесійною? Не може вказувати на необхідність публікувати інформацію про роботу учбового закладу, якщо вона є негативною? Звісно, має право і як голова ОДА і як людина. У відповідності до ст..25 Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, — державна адміністрація якраз і організовує заходи правового інформування і виховання населення.  Тобто, слідчий забув чи остерігся сказати головне – чи давав Різак І.М. вказівку оприлюднювати вигадану, неправдиву, образливу інформацію, таку, що не відповідає дійсності, таку, що є наклепницькою. В такому разі, дійсно, було б місце складу злочину.

Але слідчий поставив себе у становище краще, ніж має позивач за позовами про дифамацію. Останній, принаймні, має чітко окреслити предмет – які саме оприлюднені відомості є неправдивими і образливими, він не має права змушувати суд шукати у публікаціях ознаки неправомірних дій.

 

- далі, проголошуючи об’єктивну сторону інкримінованого складу злочину, слідчий стверджує, що Різак І.М. вчиняв болісні, і такі, що ображали особисту гідність Сливки В.Ю. дії. Звичайно, слідчий не встановив таких дій, тому він лише проголосив про них. В постанові немає ні місця, ні часу, ні способу їх вчинення.

3.слдідічий встановив тяжкі наслідки у вигляді самогубства людини і підриву авторитету органів влади. Зауважу, що перед встановленням наслідків не завадило б встановити злочинні дії.

Висновок: постанова про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого по ст.365 ч.3 КК України є незаконною, такою, що не відповідає вимогам статей 130, 132 КПК України.

 

Не зважаючи на моє переконання, що наведена незаконність постанов є достатньою підставою для висновку про невинуватість підсудного, закон змушує надати аналіз доказам пред’явленого обвинувачення.

Докази слідчим запропоновані одні й ті ж для обох складів злочину.

Більш докладний аналіз зробить Мокану, я зупинюсь на них з узагальнюючими висновками.

Зрозуміло, що виклад доказів слідчий в обвинувальному висновку почав з пояснень Сливки Н.В. Цей доказ – виключний пріоритет обвинувачення. Сторона захисту ніколи не бачила потерпілої, ніколи не мала можливості поставити їй питання. Не мав такої можливості і суд. Сливка Н.В. не надала суду відомостей про причини, які були перешкодою для явки до суду, просто не з’явилася. Судом були оголошені її покази. Вона дає характеристику чоловіку, повідомляє про його переживання, надає свої міркування з приводу того, що його хвилювало, цитує, нібито, сказані ним слова. З цих пояснень вбачається, що їй нічого не відомо про дії Різака І.М. по організації перевірок, про його бесіду з Темновим, про вчинення ним болісних, і таких, що ображали особисту гідність Сливки В.Ю. дій. Але від потерпілого це і не вимагається, він має пояснити про порушення свого права.

Наступні докази – це покази свідків.

Пропоновані досудовим слідством доказ у вигляді пояснень свідка Цмур О.В. реалізувати не вдалося у зв’язку з ігноруванням останньої викликів до суду.

Свідок Сливка Б.Ю. помер на час розгляду справи судом, тому суд оголосив його покази. На досудовому слідстві пояснив, що спілкування брати мали у березні 2004 року; повідомив, зокрема, що мало місце цькування брата в пресі. Досудове слідство стверджує, що в березні була лише одна публікація – в передостанній день березня.

Цілком ґрунтовно до списку свідків потрапив Лавкай І.Ю. В суді він підтримав не всі пояснення, які були складені на досудовому слідстві.

Підтвердив спілкування зі Сливкою В.Ю. увечорі 23.05.04р., організоване Цмур Ольгою. Пояснив, що радив Сливці В.Ю. відпочити, на що отримав відповідь, що завтра на роботу, зустріч одна, друга, третя і запланував зустріч зі свідком на  16-у годину.

Свідок – фахівець в галузі психології і психіатрії пояснив: „Людина, яка каже, що в нього на завтра три зустрічі і ми зустрінемося о 16-й, то в неї немає думок про самогубство. Психотичних реакцій не було. Я не бачив в нього стану, схильного до самогубства. Сливка казав, що в нього багато роботи, напруга, погано спить.

Він не розповідав про проблеми на роботі, пов’язані з владою. Ніяких таких речей я не питав і він не казав. Про Різака він нічого не казав. Я нічого не знав про перевірки. Про публікації в пресі Сливка нічого не казав. Він казав, що має зустрічі і о 16-й годині буде вільний.”

24 травня 2005 року бачив Сливку В.Ю. з ножовим пораненням за місцем його проживання, побачене описав так: „Я увійшов, він лежить у ванній, ванна суха, лежав скрючений, в одних трусах. Кровотечі не було він був вже жовто-блідий. Ніж у грудях був. Мене здивувало, що багато крові не було, лише краплі.”

Людина зробила і психологічну і медичну експертизу трьом реченнями. Це не висновки по тенденційно підібраним чужим словам – це власні спостереження і логічні підсумки.

 

Потім слідчий пропонує список свідків – співробітників Сливки В.Ю. Доки я їх читала на слідстві і слухала в суді, намагалася зрозуміти, за якою ознакою складений цей список. За принципом спільної праці? Так не весь професорсько-викладацький склад університету допитаний. За принципом близького спілкування – теж не виходить, бо були люди, які казали, що близького спілкування не мали – відносини були робочі. І ще одне питання: яку мету переслідував слідчий, пропонуючи суду досліджувати ці свідчення? Чи є вони тими доказами, які в силу ст..64 КПК України доводять час, місце, спосіб, та інші обставини вчинення злочину Різаком І.М.?

Отже:

Свідок Русин В.І. – на досудовому слідстві казав, що про будь-які проблеми Сливки В.Ю. йому нічого не відомо.

В суді розповів про особисті риси Сливки В.Ю.: „Він був ректором вже третій термін. Це термін, коли людина думає, що може все і все дозволено. На засіданнях деканів – їх 14, тільки я один дозволяв перечити йому, більше ніхто.” На питання прокурора чи побоювався Сливка В.Ю. звільнення, відповів: „Він тільки виграв термін, він був обраний на 7 років, ми не могли обговорювати його звільнення.” Також пояснив, що розмов про перевірки не чув. Факти приниження, цькування Різаком І.М. Сливки В.Ю. йому не відомі.

Свідок Мікловда В.П. – ще на досудовому слідстві казав, що про проблеми Сливки В.Ю. йому нічого не відомо. Те ж підтвердив і в суді. Щодо самогубства Сливки В.Ю. пояснив: „Дуже сумніваюся і вважаю, що такого не могло бути.”

Свідок Нездоля М.Я. – нічого цікавого з приводу події злочину на досудовому слідстві не казав. З колишніх працівників СБУ. В суді теж з предмету доказування по справі нічого не пояснив. Із просто цікавого, наприклад: „Хабарництво в університеті у людей на язику, і на сьогодні її актуальність не впала.”  Сказав про те, що Сливка був особисто знайомий з керівником СБУ у Закарпатській області Буковським, оскільки останній – студент Сливки, відносини мали добрі; майже всі керівники структурних підрозділів СБУ були зі Сливкою В.Ю. у добрих дружніх стосунках. І в цілому відносини між Сливкою і СБУ були добрі, в цій установі багато випускників Сливки.

З цих пояснень зрозуміло, що Сливці В.Ю. не було чого переживати з приводу прискіпливості СБУ, він мав можливість прояснити причини з перших вуст.

Свідок Блецкан Д.І. – мав відносини з Сливкою з 1962 року.

Теж нічого значущого для справи. Покази на досудовому слідстві і в суді – різні. Зокрема, свідок пояснив, що до ректора ОДА завжди ставилася критично, незалежно від того хто її очолював. „Публікації не зачіпали його особисто… Не вірю, що він покінчив життя самогубством із-за тих публікацій”. Сливка казав йому про критичні зауваження з боку влади. „Як кожна людина, ми любимо, щоб нас хвалили, а не критикували. Тиск, хіба це критика? Що таке тиск?” Ніколи Сливка не казав, що ці публікації ініційовані ОДА або Різаком. У 2003 році вибори були демократичні. Стороннього впливу не було. Щодо перевірок, на його переконання, Сливка В.Ю. особливо з цього приводу не хвилювався, в цілому був впевнений, що все гаразд. На моє питання пояснив, що зі Сливкою ніколи не обговорював статті в газеті „Правозахист”, тобто, фактично відмовився від своїх показів на досудовому слідстві в цій частині.

Свідок Височанський Ю.М. – теж нічого значущого і теж змінив покази в суді, пояснив, що Сливка обіймав посаду ректора приблизно 16 років. Останній раз вибори були у 2003 році. Ці вибори були цілком вільними, Сливка був обраний на 7 років. Втручання у процес виборів з боку ОДА і Різака не було. На його переконання самогубство не було пов’язане з публікаціями в газеті „Правозахист”. Для нього ці публікації не мали нічого важливого, особистого. Це дрібниця. Сливка – відомий вчений з мировим визнанням, лауреат двох держпремій і таке інше. Причина самогубства в цьому не могла бути. На питання суду пояснив, що прізвищ, хто його переслідує – Сливка В.Ю. не називав. Він казав це неодноразово: „От, яка складна ситуація нагнітається”, акценту на владу не було. Після оголошення т.4 а.с.20-21. пояснив, що владу Сливка В.Ю. зв’язував з виборами, з виборною ситуацією. „Чи ми переживемо ці вибори” – казав Сливка. Це малася на увазі передвиборна ситуація. „Чи я це переживу” – він неодноразово говорив про погрози. Говорив: „Ще, чого доброго, мене вб’ють”. Коли я давав покази, розмова була довгою, все записано в більш тезовій формі.

Свідок Маринець В.В. – Знову ж таки ніколи не говорив, що знає будь-що про дії Різака І.М. На досудовому слідстві казав загальними фразами про утиск Сливки В.Ю. з боку влади і про його переживання з цього приводу. В суді покази змінилися. На мої питання пояснив, що публікації і телепередачі ніколи зі Сливкою не обговорював. Про перевірки зі Сливкою він також не говорив. Жодної розмови щодо перевірок у нього зі Сливкою не було.

Свідок Котигорошко В.Г. – допитаний досудовим слідством, його пояснення оголошені в суді. Традиційно – нічого цікавого для справи. Розповів про перевірку СБУ і про свої переживання, надзвичайно сильні. Навіть казав Сливці В.Ю., що у нього виникають думки про самогубство, на що Сливка В.Ю. йому відповів, що в людей існують ще не такі проблеми, однак людина живе для того, щоб їх вирішувати, а це не є вирішенням проблем і кому він цим зробить добре.

Свідок Вегеш М.М. – на досудовому слідстві посилався на слова Сливки В.Ю. щодо причетності Різака до публікацій у пресі, на слова Дьордяя, який, нібито, цитував Різака, що Сливка не буде ректором. В суді змінив свої покази. Зміну пояснив тим, що тоді був такий час – все зло в собі уособлювала влада. Я вдячна цьому свідку за самокритичність, яку, певно, керівнику не так просто проявити: „Дуже багато ходило чуток. І Дьордяй користувався чутками, але якщо їх спитати – ніяких фактів у цих людей не було. Все – чутки.” А також: „Я не маю таких фактів, що Різак тиснув на Сливку. Від Сливки я такого не чув. При мені він ніколи не називав Різака. В протоколі це з’явилося, бо ми страшно не любили ту владу, все зло було поєднано в ній.”

Свідок Барчан В.В. – на моє переконання, свої болісні враження від публікацій, які стосувались саме її, була схильна бачити і в оточуючих. Різниці між власним сприйняттям і сприйняттям цих же подій іншими – не робить. Ні на досудовому слідстві, ні в суді нічого не казала про владу або конкретних осіб з владних кіл, як на організаторів цих публікацій. Публікації зі Сливкою В.Ю. ніколи не обговорювала, про владу з ним розмов не мала.

Свідок Дьордяй В.С. – на досудовому слідстві цитував слова Сливки В.Ю., який, нібито, казав, що Різак ставиться до нього „не по-людськи”; цитував слова Різака І.М., який, нібито, казав, що ректором буде його брат. В суді пояснення були зовсім інші, зокрема: „Мені нічого не відомо про тиск з боку ОДА. Різак не погрожував Сдивці. Не пам’ятаю що казав слідчому. В адресу Сливки Різак що казав, не можу конкретно сказати, погрожуючих висловів не було. Я нічого не знаю про перевірки і про причетність до них Різака. Мені нічого не відомо про образи Різаком Сливки.”

Однозначної відповіді немає про те, що він, нібито, сказав: „Різак ставиться до мене не по людськи”, це могло бути, коли Сливка звертався по допомогу до Різака.” Після оголошення т.4 а.с.82-83 „Ви перед дядею Володею…” –  пояснив: „Я не можу пригадати щоб я таке казав. Я не пам’ятаю, чи давав такі покази. Я протокол не читав, мені зачитували, я підписав. Зараз я не можу відповісти, правильно чи ні там записано”. На питання прокурора: „Я не усвідомлював, що це настільки може бути серйозно. Мені протокол прочитали, я тоді був з ним згоден. Я не можу відповісти, чи казав я такі слова. Про брата – ректора – я не пам’ятаю, щоб Різак таке говорив і що я таке говорив.”

Свідок Офіцинський Р.А. – теж на досудовому слідстві цитує, нібито, почуті слова Різака у 2001- 2002 роках „Я знищу Сливку”. Не зважаючи на те, що по часу це вочевидь не має відношення до обвинувачення, слідчий пропонує цього свідка як джерело доказу. В суді підтвердив, казав, що тоді Різак І.М. не був головою ОДА. Причину, яка обумовила такий вислів, не навів, чому він так казав – не відомо.

Свідок Лендєл В.Г. – теж на досудовому слідстві посилався на слова Сливки, який, нібито негаразди пов’язував з учнями. В суді, після оголошення а.с.115 т.4 щодо висловлювання ректора: „за критичними публікаціями в пресі та перевірками стоїть учень” – пояснив: …”може він так і мав на увазі, я точно сказати не можу. Я не читав протокол, бо не взяв очки.”

Свідок Полюжин М.М. – Надзвичайно цікавий свідок. Одна з дійових осіб публікацій. З його пояснень зрозуміло як виникали свідки по справі. Пояснив суду: „Особисто мені ректор нічого не говорив, а Бабинець говорив, що ректор читав публікації і викликав його, а коли вони стали брудного характеру, він перестав читати.”

„Особисто я з ректором ці публікації не обговорював”.

Ті, хто хотів заволодіти посадою ректора, ті ініціювали ці публікації.”

Про перевірки я з ректором не розмовляв, я людина маленька. Казали, що він казав, що перевірки для того, щоб усунути його з посади. Джерело зараз не пригадаю, багато говорили. Особисто я з ним на цю тему не говорив.”

„Мені ніхто ніколи не говорив хто є замовником цих публікацій, ніхто не говорив, що це Різак.”

„Сливка не казав, що перевірки організовані Різаком.”

„Сливка не казав, що публікації організовані Різаком, чи він до них причетний”.

„Сливка не казав, що ОДА чинить тиск. Факти тиску Різака та ОДА на керівництво УжНУ мені не відомі. Ніяких фактів про образи з боку Різака я не знаю”.

„Конфлікти і різні течії всередині РГФ були. Публікації ініційовані тими людьми, які планували зайняти і моє місце і декана – це моє переконання. Ці люди мали особисту зацікавленість – це моє переконання”.

Після оголошення судом його показів на слідстві т.4 а.с.112-113  про те, що Сливка говорив, що це замовляють учні – Василь та Іван Різак, — пояснив:

„Це не мої особисті переконання, а те, що говорили люди. По — мойому, коли були перші публікації і була розмова з ним біля ректорату, він махнув рукою і сказав, що це мабуть його учні, а які – він мені не говорив. Що він мав на увазі – це люди говорили про це.”

Це яскраве підтвердження свідченням Вегеша, який казав, що в решті решт всі свідчення – це зібрання чуток і пліток.

Свідок Лемак В.В. – на досудовому слідстві, зокрема, казав, що чув слова Сливки В.Ю.: „…тисне влада області по чорному….”, маючи на увазі Різака. В суді – „Буквально – мені нічого не відомо про злочин. Все відомо зі слів Сливки, але якщо суд буде наполягати, я буду відповідати на питання.

З 1993 року я працюю зі Сливкою. Останні півроку мало хто спілкувався зі Сливкою, він був пригнічений. Навесні 2004р. спілкувався один раз. Він був у ректораті, казав, що йому тяжко, але жодним чином це не стосувалося Різака.”

Свідок Темнов М.Ю. – на досудовому слідстві пояснював, що десь в лютому-квітні мав розмову з Різаком І.М. Останнього цікавило, чи є у Темнова критичні матеріали про корупцію в освіті, чи є яка-небудь інформація відносно Сливки; Темнов відповів, що є про проблеми в Свалявському районі та по РГФ в УжНУ. На це Різак повідомив, що необхідно друкувати матеріал по РГФ і в подальшому цю тему розширити.

Скажіть будь ласка, де тут місце злочинним діям? Ще на досудовому слідстві вбачалось, що нічого незаконного, злочинного з цієї розмови не можна побачити, навіть якщо вона мала місце.

В суді: публікації не стосуються Сливки В.Ю. З Різаком з цього приводу він не зустрічався. Публікації виникли не за вказівкою Різака І.М. Ніколи Різак І.М. не давав йому вказівок висвітлювати Сливку В.Ю. негативно. Щодо цього свідка, цікавим є те, що він, самостійно визначивши зміст статей, їхню кількість, спрямованість, тобто, виготовивши все, що було предметом переживань Сливки В.Ю.  – лишився осторонь кримінального провадження.

Свідок Коцур І.Ю. – його покази оголошені, казав, що в телепередачі „Об’єктив” 18 квітня 2005 року був показаний сюжет про корупцію в УжНУ. Про будь-яку причетність Різака І.М. до цього сюжету – не говорить.

Цей сюжет досудове слідство не пропонує як доказ у справі.

 

Підсумки: за великого бажання, кожна сторона цього процесу – і обвинувачення, і захист, може знайти в цих показах те, що шукає. Тут важливо лише визначити предмет пошуку, бажано було б його шукати з огляду на ст.64 КПК України. Захист шукає – що відомо безпосередньо свідкам про дії Різака І.М. по організації публікацій в пресі, по вчиненню дій, які ображали особисту гідність Сливки В.Ю. Ніхто не може заперечити, що таких дій зусиллями цих свідків встановити не можна. Обвинувачення шукає в цих поясненнях ставлення Сливки В.Ю. до публікацій в газеті „Правозахист”, його вислови, його стан, власні спостереження і враження свідків з цього приводу. Я не можу сказати, що такий шлях є неправильним. Емоційний стан особи, яка покінчила життя самогубством, є важливим і встановлювати його треба. Але чого не можна робити, так це, не встановивши винних дій особи, підмінювати їх враженнями і переживаннями з приводу невстановлених дій. Оскільки в інкримінований період – 2003 – травень 2004 року жоден свідок не чув  безпосередньо від Різака І.М. образливих слів, не бачив будь – яких дій, спрямованих на приниження Сливки В.Ю., — досудове слідство, нібито, намагається з’ясувати, а що з цього приводу казав сам Сливка В.Ю.? Результати такого з’ясування Ви чули і в моєму викладенні і в промові обвинувачення. Захист надає перевагу почутому в суді і робить висновок, що Сливка В.Ю. ніколи не висловлювався про Різака І.М. як особу, яка організувала публікації в газетах, та перевірки в УжНУ — у обвинувачення інша думка. Але в такому разі постає перше питання – якщо такі вислови мали місце , то є вони припущенням Сливки В.Ю. чи знанням, якщо останнє, то звідки у Сливки ці відомості; і друге — яка процесуальна цінність свідчень в яких свідок посилається на слова, почуті від іншої людини? З цього приводу стаття 68 КПК України дає вичерпну відповідь: „Якщо показання свідка базується на повідомленнях інших осіб, то ці особи повинні бути також допитані.” Цей припис процесуального закону має виконуватись безумовно. КПК не містить виключень, випадків, коли можна не дотриматись цієї вимоги. Це є процесуальною гарантією уникнення слідчих помилок.

Отже, якщо є велике бажання вірити цим свідкам, то з їхньою допомогою найбільше, що можна встановити, це зовнішній вигляд, за ознаками якого – стан потерпілого. Причину, яка убумовила зовнішній вигляд з їхньою допомогою встановлювати не можна, це не дозволяє робити процесуальний закон.

Але в цій справі немає місця ніякому закону. Слідчий стверджує, що Сливка В.Ю. болісно переживав публікації в пресі і сам факт чисельних перевірок УжНУ, які організовані Різаком І.М.

В суді досліджені публікації, в них йдеться про хабарництво у ВУЗі. А що надзвичайно нового, невідомого для себе побачили краяни в цих статтях? Впевнена, що нічого. Я думаю, тут нема бажаючих цілком серйозно доводити, що УжНУ вільний вид такого явища як хабарництво.

Що нового з цієї інформації побачив для себе ректор учбового закладу? Особливо якщо врахувати, що про нього не йдеться. Звичайно, це неприємно коли сміття виноситься з хати, та в чому вбивча несподіваність?

Хіба не ректор повинен очолити боротьбу з хабарництвом всередині учбового закладу, — і не на папері, як про це казав свідок Маринець: Кожного року перед вступною кампанією надходив наказ з міністерства про боротьбу з корупцією, на його підставі готувався відповідний наказ ректора, а у вигляді дієвих заходів.

Чому керівник з 15-річним досвідом безпорадно бідкається на поширення у пресі відомостей про хабарництво? Це керівник ВУЗу, який готує в тому числі і юристів для держави. Якщо це неправда і несправедливість, — юрист першого курсу скаже, що судовий захист приречений на перемогу. В цьому сенсі єдине що було зроблено – декан оскаржив „пройдисвіта”. Але не все так просто. Уявіть собі на хвилину, що безпосередньо перед вступною кампанією викладачі пішли до суду обстоювати свою честь і гідність з приводу публікацій про хабарництво в УжНУ. Це був би резонанс! Справу, безперечно, можна виграти, а знущатися над людьми, я, думаю – небезпечно. І думаю, що розуміли це і викладачі університету і ректор, що відсутність доказів хабарництву – це явище тимчасове і не треба людей змушувати міняти адресу звернення – з газети на правоохоронні органи.

Отже, „не радісним” термінологією експерта-психолога, я думаю, для ректора був факт винесення за межі ВУЗу теми хабарництва. Можливо, це привід для переживань, але в першу чергу це привід для керівника до вжиття дієвих заходів. Звісно, якщо керівник ставиться до факту публікацій серйозно. Щонайменше, ректор мав провести відповідні наради, вжити адміністративних заходів. Жодних відомостей в справі про це немає. Збори були локальні – на факультеті РГФ і все.

 

Судом досліджені речові докази – газети „Правозахист” з статтями про УєжНУ. З цього приводу скажу наступне: якщо слідчий не знайшов в цих публікаціях образливих слів про Сливку В.Ю., то і я не буду гаяти час такі пошуки. Треба дотримуватись елементарних речей – хоча б детального інформування про характер висунутого обвинувачення.

 

З приводу другої причини переживань Сливки В.Ю. – перевірок, організованих Різаком І.М., крім пояснень зазначених свідків, слідчий пропонує:

1. матеріали перевірки УжНУ, зібрані працівниками УСБУ в Закарпатській області. 39 аркушів матеріалів (т.2 а.с.22-61). Це є відмовний матеріал щодо незаконного отримання заробітної плати замість відсутньої секретаря – друкарки філологічного факультету УжНУ Бідзілі М.І. методистом деканату заочного відділення філологічного факультету Блищак О.П. З цього приводу в квітні 2004 року в УСБУ давали пояснення ці дійові особи, а також Барчан В.В., для якої це було надзвичайно неприємно. Вони ж писали пояснення і ректору, тобто, перевірку проводили не тільки правоохоронні органи, а й ректору теж. Оскільки саме ректор створив комісію по перевірці цих фактів. Йшлося не просто чиїсь висловлювання, йшлося про незаконне отримання коштів, декану Барчан було чого хвилюватись. Правоохоронні органи органі відмовили в порушенні кримінальної справи, враховуючи погашення шкоди – Блищак О.П. 12 лютого 2004 року повернула в касу УжНУ 4 540 грн. 56 коп., а ректор оголосив догану ряду працівників, враховуючи Барчан, цим же наказом встановив ряд заходів, спрямованих на попередження подібного (а.с.40-44).

Чому переживав Сливка з приводу цієї перевірки, — не відомо, а от діяв він цілком конструктивно.

 

2. акти перевірок УжНУ, проведеними працівниками КРУ в Закарпатській області за період 2002-2004 років.

Звертаю Вашу увагу як слідчий зненацька розширює ним же криміналізований період часу; в постанові йдеться про вчинення злочину в період 2003 – травня 2004 року, а докази суд має досліджувати з 2002 року, подекуди і за часів, коли Різак І.М. не був губернатором.

Отже цих матеріалів у другому томі – 67 аркушів.

На аркушах 68-121 знаходяться:

-Акт КРУ в Закарпатській області від 30.10.2002 року. Різак місяць як губернатор, період проведення перевірки знаходиться по за межами обвинувачення. В акті вказано, що перевірка проводиться на виконання завдання Голов КРУ України, та плану роботи КРУ в Закарпатській області на друге півріччя 2002 року. Тема перевірки – використання та збереження бюджетних коштів та майна, достовірності бухгалтерського обліку та звітності в УжНУ за період з 01.04.2000р. по 01.10.2002р.

За результатами перевірки ректору направлена інформація про те, яких заходів треба вжити йому і головному бухгалтеру, щоб усунути виявлені порушення.

-Також на цих аркушах є довідка КРУ в Закарпатській області від 22.03.2002 року про наслідки зустрічної перевірки на тему використання коштів, виділених постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС.

Довідка складена за часів іншого губернатора.

-На аркушах справі 156 – 163 знаходиться акт КРУ в Закарпатській області, складений 05.03.2003 року щодо правильності використання Фонду соцстраху та сплати до нього внесків. Перевірка проведена на виконання Плану основних питань роботи КРУ в Закарпатській області. Перевіркою встановлена переплата по лікарняним листам на суму 2101, 09 грн.

-На аркушах справи 163-167 — акт Головку від 16.01.04р.. Ця перевірка, зроблена на виконання доручення СБУ, тема – перевірка використання валютних коштів, спец.коштів – порушень не встановлено.

-На аркушах справи 171-174 знаходиться акт зустрічної перевірки КРУ в Закарпатській області від 21.08. 2004 року.

Виходячи з дати початку перевірки – 18.08.2004 року – для Сливки В.Ю. вона вже не могла бути приводом для переживань.

 

3. Акт перевірки УжНУ від 21.11.2003р., проведений інспекцією з контролю за цінами.

Документ на 7 аркушах. т.2 а.с.122-129. Предметом перевірки є плата за послуги. Порушень не виявлено.

 

4. Акти перевірки УжНУ, проведені ДПА у Закарпатській області.

23 аркуші матеріалів тому 2 з 130 по 153 аркуші.

-На аркушах справи 130-146 акт перевірки і зміни до акту ДПА у м.Ужгороді щодо дотримання податкового законодавства. Підстава – виконання Національного плану-графіку проведення документальних перевірок на 2002 рік. Перевірка розпочата 18.06.2002р., закінчена – 27.06.2002 року. Тобто, перевірка по за межами губернаторства Різака І.М. і по за межами обставин, встановлених самим слідчим щодо часу вчинення злочинних дій.

-На аркушах справи 154-155 – акт Закарпатського відділення Фонду соцстраху від 4 березня 2003 року щодо правильності оприбуткування та видачі путівок на санаторно-курортне лікування. Порушень не встановлено.

 

5. Слідчий посилається на план-графік проведення документальних перевірок на 1 квартал 2004 року, в якому перевірки УжНУ не передбачені.

Що це доводить – слідчий не пояснює.

 

6. Матеріали перевірки УжНУ, зібрані працівниками УБОЗ УМВС України в Закарпатській області на 75 аркушах.

Це відмовний матеріал по заяві доцента Головея Василя Михайловича Заява приватного порядку. В ній він пише про хабарництво Сливки В.Ю. та деяких інших викладачів, про неналежне ставлення Сливки до керівництва ВУЗом, про те, що під його керуванням стався занепад професорсько-викладацького складу, що його покриває СБУ області, оскільки ректор на прохання співробітників цієї установи приймає студентів та інші неприглядні речі. Тобто, заява, безумовно, є приводом для хвилювань, але ініційована вона вочевидь співробітником самого Сливки В.Ю. Цікаво, що, на думку слідчого, мало робити СБУ? Не проводити перевірку? Так її і не було. Ніякої перевірки юридичної особи УжНУ – не було. Так звана перевірка полягала у відібрання пояснень від окремих працівників УжНУ, які висвітлили Головея як неврівноважену, скандальну особу, яка потребує дослідження у психіатра. 07 травня 2004 року прокуратура Закарпатської області повідомила Головея про відмову в порушенні кримінальної справи за результатами розгляду його заяви.

 

Найцікавішим у цьому розділі доказів є не те, що слідчий включив до переліку доказів, які має дослідити суд, а те, що він НЕ ВКЛЮЧИВ.

Наприклад, мало почути що думали викладачі про перевірки фінансової діяльності університету, але куди як предметніше буде ця розмова з головним бухгалтером. Кому як не їй відомо, чи збільшилась кількість перевірок, що саме казав ректор з приводу перевірок; якщо вони його хвилювали, то з якої причини. Слідчий не забув її допитати, але отримані результати його вочевидь не задовольнили, він не включив головного бухгалтера до списку осіб, яких має почути суд.

Коли слідчий навантажує докази свідченнями, які вочевидь не можна визнати доказами – його мета зрозуміла. Наприклад, свідчення Офіцинського з його цитуванням Різака періоду 2001-2002 років. Якщо не буде доказом, то буде враженням. Ще з часів Олександра Македонського відома істина (мова російська): „Клевещи, клевещи, шрам, во всяком случає останется”. А от коли слідчий НЕ включає досліджені свідчення до об’єму доказів і приховати їх неможливо, бо вони є в справі – це вже відверте порушення вимог ст..22 КПК України.

Отже, головний бухгалтер УжНУ Бондар М.І. була допитана судом за клопотанням захисту і пояснила, що перевірки Університету у 2003-2004 роках не мали жодних відмінностей від попередніх часів ні за кількістю, ні за якістю. Вони були звичайними, проходили як завжди. Здається тільки одна була позапланова з ДПІ та до того – з СБУ. Порушення виявлялися дрібні. Всі результати перевірок обговорювали з ректором. Коли були дрібні порушення, казав, щоб звертали увагу; значних порушень не було. Хвалив коли результати були позитивні, отже, хвалив частіше ніж зауважував. Ніякого роздратування перевірки у ректора не викликали. Ректор відносився спокійно до перевірок. Результати перевірок – акти, ректор підписував і вона, як головний бухгалтер.

Цілий детектив розгорівся у лютому 2005 року, коли прокуратура знайшла одну позапланову перевірку університету за березень 2004 року, зроблену ДПІ. Була допитана велика кількість працівників  і податкової інспекції і податкової адміністрації, витребувані чисельні документи про повноваження службових осіб податківців. Начальник відділу документальних перевірок ДПА Стефанович Т.П. готувалась на роль жертовного ягняти, якого треба було знайти, адже, Різак І.М. сам перевірок не проводив, лише їх організовував, отже, потрібен був виконавець злочинних дій, щодо якого, як завжди, у цій справі, треба виділити матеріали. Не вийшло.

Зібрані матеріали лишились в справі без включення їх до переліку доказів.

За клопотанням захисту суд теж допитав частку цих свідків: Стефанович, Бадиду, Чухрай, Зюріну, Собко, Марченко, Войнович. Всі вони пояснювали про причину і підстави проведення перевірки в УжНУ; про відсутність цікавості до цієї перевірки з боку ОДА в цілому і Різака І.М. зокрема, відверто дивувались питанням, на які мають відповідати суду. Можу уявити, що думали ці люди – бідолашний Різак потрапив до рук недолугого адвоката, адже, хто як не юрист повинен знати де шукати законні підстави до проведення податкових перевірок.

 

Отже, наведені слідчим і досліджені судом докази перевірок УжНУ правоохоронними, контролюючими органами і СБУ встановлюють відсутність причетності Різака І.М. до організації їхнього проведення, переконують у відсутності будь-яких, не то що злочинних, дій Різака І.М.

 

Також слідчий пропонує в якості доказу обвинувачення акт посмертної комплексної судової психолого-психіатричної експертизи №112 від 11 травня 2005 року. Це головний доказ обвинувачення. Він звільнив слідчого від необхідності викладення винних дій Різака І.М. Логіка наступна: Сливка переживав з приводу перевірок і публікацій, ці переживання Сливка В.Ю. пов’язував з діями Різака І.М., отже, незалежно від того, чи вчиняв останній будь-які дії, Різак винен у самогубстві Сливки В.Ю.

Експертизу робили фахівці двох галузей – психології і психіатрії.

Вони мали у своєму розпорядження матеріали справи, з яких вбачалось, що Сливка В.Ю. закінчив Ужгородський Університет у 1965 році. З 1968 року працював в університеті на посадах асистента, ст.викладача, доцента, зав.лабораторією, професра, зав.кафедрою, проректора. З 1988 року – ректор університету до дня смерті. Тобто, 36 років Сливка В.Ю. працював в університеті, або – все життя, іншого місця роботи, ніж університет – не мав, з них 16 років був першим керівником. Експерти дослідили, що в 1971 році Сливка В.Ю. захистив кандидатську дисертацію, у 1983 –докторську. Плідно працював на науковій ниві, мав понад 200 наукових робіт, в тому числі, 6 монографій. Мав міжнародне визнання. Приймав активну участь в громадсько-політичному житті – очолював редакцію наукового збірника „Матеріали оптоелектроніки”, був головою ради по захисту кандидатських дисертацій, керівником міжвузівської наукової програми Міносвіти України, депутатом обласної ради. За вагомий внесок в розвиток науки та освіти удостоєний почесного звання „Заслуженого діяча науки і техніки” України, нагороджений орденом „За заслуги”, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки України за 1998 і 2001 роки.

Далі експерти досліджували надані слідчим покази свідків. На процесуальній і змістовній цінності цих свідчень я вже зупинялась. Експерти не ревізують законність свідчень, як не ревізують повноту і достатність зібраних доказів. Отже, в даному випадку експерти досліджували лише і тільки версію слідчого.

Перше, що вказують експерти – їм бракує інформації у наданих матеріалах справи, які б однозначно характеризували цілісність психологічного портрету особистості Сливки В.Ю. та його психічного стану в період вчинення ним самогубства. Експерти роблять застереження, що відповіді на ряд питань можуть бути надані не у повному обсязі, а у вигляді клінічних версій.

Експерти дійшли висновку, що Сливка В.Ю. за життя хронічним психічним захворюванням, недоумством чи іншим важким психічним розладом не страждав. Впродовж останніх місяців життя у нього розвинулося безсоння, що може бути симптомом іншого розладу, однак в даному разі однозначних психічних розладів експертним шляхом не вдалось встановити.

Перша клінічна версія: протягом останніх місяців життя міг страждати на розлад адаптації з переживанням симптомів тривоги. Такі розлади виникають в період адаптації до значної, суб’єктивно значимої зміни в житті особи (тривалі переживання, пов’язані з різними перевірками контролюючих та правоохоронних органів, публікаціями в ЗМІ, погрозами по телефону та наявною у нього інформацією про можливе його звільнення з посади ректора).

Які дані використані для першої версії?

Експерти кажуть, що наявна тривала стресова ситуація могла бути викликана різними наведеними у справі стресовими чинниками, що могли мати кумулюючий ефект. Особливо треба відмітити, що в переживаннях Сливкою стресової ситуації домінували суб’єктивно значимі для нього переживання, пов’язані з діями Різака І.М.

Чому це треба відмітити особливо – зрозуміло, не зрозуміло про які дії Різака І.М. йдеться.

На користь першої версії, на думку експертів, вказують окремі виявлені симптоми, притаманні для тривоги невротичного рівня: відчуття небезпеки, хвилювання, знервованість, настороженість, порушення сну, по худнення.

Оскільки слідчий не встановлював обставини смерті Сливки В.Ю., то, відповідно, і експерти не встановлюють з якого часу у потерпілого з’явилася ця симптоматика. Вони пропонують „останні місяці життя”. В такому разі період вчинення злочину не може рахуватись роками.

Але, нагадаю, що це лише версія і експерти кажуть, що для встановлення повного клінічного діагнозу в повній мірі повинні бути відображені обов’язкові соматичні та вегетативні симптоми тривоги та психічний симптом зниження концентрації уваги.

Давайте згадаємо Лавкая, який спостерігаючи Сливку В.Ю. безпосередньо в ту добу, коли, нібито, сталося самогубство, якраз і спростовує будь-які соматичні, вегетативні симптоми тривоги, не бачить ніяких проявів зниження концентрації уваги. Навпаки, він каже про повну адекватність Сливки В.Ю., відмічає концентрацію уваги на бесіді, на роботі завтрашнього дня, на плануванні завтрашнього дня.

Допитаний в суді експерт –психіатр Маланчук А.З. з приводу першої версії також пояснив, що вматеріалах справи немає соматичної і вегетативної симптоматики. Є ще обов’язковий критерій – зниження концентрації і уваги. Таких даних в справі немає. За його висновками в суді, перша клінічна версія має право на існування, якщо будуть встановлені:

а) сомато-вегетативні розлади;

б) зниження концентрації уваги.

Щодо „особливої відмітки” в акті, експерт пояснив, що висновок про наявність фруструючої ситуації ґрунтується на показах свідків і потерпілої. Висновок про пов’язаність з діями Різака ґрунтується на поясненнях свідків і потерпілої. Домінуючими були покази дружини, брата, сестри дружини. Висновок є похідним від показань свідків.

Якщо і так, то яким чином в цю версію вписані свідчення дружини, додатково запитані експертами і наведені у висновку: „На скільки був значимий Різак І.М. в житті Сливки В.Ю. як учень, їй відповісти важко… В коло близьких друзів не входив… Висловлював припущення, (на відміну від експертів дружина каже про припущення – примітка І.Піх) що влада в області шкодить йому різними способами… Дуже самостійним був в діяльності. Крім роботи, цікавився родиною, історичною літературою, побутом інших країн, природою, садом, мистецтвом, подорожами. Відношення до критики і похвали було спокійним, вважав, що про людину говорять її справи. Чи реагував емоційно безпосередньо на ситуацію, чи відреагував пізніше, по зовнішньому вигляду це неможливо було помітити, був завжди спокійний, старався розібратися із ситуацією. Проблеми власної значимості в колективі та суспільстві для нього були не особливо важливими… Не потребував і не вимагав особливого відношення до своїх заслуг. Не був ніколи самонадіяним, високомірним.” В справі багато інших пояснень про Сливку В.Ю. як сильну, вольову людину, здатну долати будь-які складнощі. Про який розлад адаптації йдеться в акті?

Я не відверто не вірю експертам, що у них не було даних щодо сомато-вегетативних розладів і даних про зниження у потерпілого концентрації уваги. Влучніше не так – експерти мали дані про відсутність сомато-вегетативних розладів і зниження концентрації уваги саме у потерпілого.

Двічі експерти додатково ставили питання Сливці Н.В. і цитують отримані результати: „За останній період часу я не помітила у поведінці мого чоловіка схильності до самогубства і він мені про це нічого не говорив… Добових коливань настрою не було… Це не відбивалось на працездатності чоловіка. Не скаржився на сухість в роті, закрепи… „ Експерти в цій справі, чого взагалі в житті не буває, мали безпосереднього очевидця стану потерпілого в ту добу, коли, нібито, сталося самогубство — доцента кафедри неврології і психіатрії УжНУ Лавкая зі стажем практичної роботи 45 років за спеціальністю лікаря-психіатра вищої категорії, кандидата медичних наук. Експерти зацікавились його спостереженнями Сливки В.Ю. 23 травня 2004 року, наводять їх у висновку: „Сливка В.Ю. мав вираз обличчя та очей без особливостей, темп рухів, мови, модуляція мови в нормі. Зустрів його привітно, пішов на зустріч, вибачився, що потурбував увечорі. Міміка і вираз обличчя були живими… Темп мови був нормальним, розмова тривала біля 15 хвилин. Темп розмови був витриманий до кінця… На пропозицію трохи відпочити. Мені було категорично заявлено: „Що ти, у мене назначені зустрічі. Я перший день виходжу на роботу і можуть недоброзичливці подумати, що я сачкую, а ти знаєш, що я весь час віддавався роботі, якщо потрібно буде, то я звільнюся біля 16 години і тоді вирішемо”.

Отже ні соматичної і вегетативної симптоматики ні зниження концентрації і уваги у Сливки В.Ю. не було і про це є дані в матеріалах справи. Таким чином, перша клінічна версія не просто припущенням, вона є вигадкою.

Друга клінічна версія: експерти дійшли висновку, що в момент спричинення собі тілесних ушкоджень Сливка В.Ю. в стані фізіологічного афекту не перебував. Однак в цей момент Сливка В.Ю. теоретично міг бути в стані гострої афективної реакції на стрес, яка могла б виникнути за механізмом „останньої краплі” (ключового переживання) при наявності додаткового стресового фактору безпосередньо перед самогубством. Враховуючи відсутність свідків самогубства, неможливість дослідження емоційних переживань та мотивації поведінки в момент спричинення собі тілесних ушкоджень, визначити в якому саме конкретному емоційному стані (страх, розгубленість, відчай, безвихідь, емоційний стрес та ін.) перебував Сливка В.Ю., та як впливало це на його поведінку, не є можливим.

В суді експерт підтвердив цей висновок, пояснив, що друга клінічна версія це гостра реакція на стрес, при умові, що був якийсь додатковий стресовий фактор. Ця версія має право на існування, якщо буде встановлений цей додатковий стресовий фактор. В наданих матеріалах справи експерти не знайшли даних про додатковий стресовий фактор.

Наявне стресова ситуація, під дією якої перебував Сливка В.Ю., була викликана різними вищевказаними стресовими чинниками, хоча в переживаннях Сливки В.Ю. стресової ситуації домінували об’єктивно значимі для нього переживання, пов’язані з діями Різака І.М.

Для розуміння цієї тези, на моє переконання, потрібні фахівці в галузі лексики, стилістики і логіки.

Слідчий питав: яким чином ситуація, створена навколо Сливки В.Ю., його індивідуально-психологічні особливості, могли вплинути на емоційний стан Сливки В.Ю. в момент спричинення собі тілесних ушкоджень, та чи перебувають вони в прямому причинному зв’язку з діями Різака І.М.? Що хотів слідчий – зрозуміло, як зрозуміло і те, що „ситуація” – це в кримінальній справі які-небудь дії певної особи, тому причинний зв’язок з наслідками таких дій має встановити слідчий, а не експерт.

Експерт, розуміючи, що це не його компетенція, замість того, щоб так і відповідати, підміняє терміни, каже про „наявну стресову ситуацію”; з мотивувальної частини він бере визначені „ тривалі переживання, пов’язані з різними перевірками контролюючих та правоохоронних органів, публікаціями в ЗМІ, погрозами по телефону та наявною у Сливки В.Ю. інформацією про можливе його звільнення з посади ректора”. Як бачимо, про Різака І.М. нічого немає. Як вже я відмічала, „дії Різака” є у висновку у вигляді „особливої відмітки” навіть без розкриття їхнього змісту.

Тобто, питали про одне, відповідали про інше.

Намагання отримати роз’яснення з приводу цього питання від експерта в суді мали такі результати — експерт пояснив, що:

„Індивідуально-психологічні особливості Сливки не пов’язані з діями Різака.

Емоційний стан Сливки не пов’язаний з діями Різака.

Спричинення тілесних ушкоджень не перебуває у причинному зв’язку з діями Різака.

Чи перебуває створена ситуація у причинному зв’язку з Діми Різака – це питання не входить в компетенцію експерта.”

Отже, висновок цієї експертизи є нічим іншим ніж міркування психологів і психіатрів на тему бачення стану Сливки В.Ю. з точки зору не загиблої людини, (бо таких даних для аналізу немає) і не повного аналізу пояснень все тих же свідків, (бо певні дані, які не укладались в „клінічні версії” – просто замовчувались), а на підставі вибіркового висмикуваними з цих пояснень тих даних, які, нібито, пояснюють стан загиблого.

Висновок юридичний з цього експертного висновку може бути лише один: експерти пропонують припущення. Припущення в кримінальній справі не мають доказової цінності.

 

Останній доказ, який слідчий пропонує в обвинувальному висновку, це витяг зі ст.36 Закону України „Про місцеві державні адміністрації”, згідно якого, на думку слідчого, Сливка В.Ю. перебував у службовій залежності від голови Закарпатської ОДА Різака.

 

Стаття 36. Відносини  місцевих  державних  адміністрацій  з

підприємствами, установами та організаціями

 

Місцеві державні адміністрації здійснюють функцію управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їх управління. Голови місцевих державних адміністрацій укладаютьта розривають контракти з їх керівниками.

Керівники підприємств, установ та організацій, що належать досфери управління міністерств та інших  центральних органів

виконавчої   влади,  призначаються  та  звільняються  з  посад  запогодженням з головою відповідної місцевої державноїадміністрації, крім керівників установ, підприємств і організаційЗбройних Сил та інших військових формувань України,  а такожкерівників  навчальних  закладів,  що  призначаються  на посаду заумовами конкурсу. ( Частина друга статті 36 із змінами, внесеними

згідно із Законом N 1412-ІV ( 1412-15 ) від 03.02.2004 )

 

Ця норма, як і аналізована вже стаття 39 цього ж закону, свідчить як раз про відсутність службової залежності Сливки В.Ю. від Різака І.М.

З матеріалів справи вбачається лише те, що навіть ці незначні повноваження щодо узгодження кандидатури ректора при його призначенні на посаду, Різак І.М. ніколи не використав на шкоду Сливці В.Ю. Різак І.М. ніколи не відмовляв у погодженні кандидатури Сливки В.Ю. на посаду ректора.

 

Прошу виправдати у зв’язку з відсутністю інкримінованого складу злочину в діях Різака І.М.

 

Щодо обвинувачення по ч.3 ст.368 КК України:

Ця справа була порушена 18 травня 2005 року заступником прокурора Закарпатської області, молодшим радником юстиції І.І.Заревою. Постанова винесена стосовно Різака Івана Михайловича за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України.

Приводом до порушення кримінального провадження слугувала заява Іщенка О.В. про вимагання та одержання хабара Різаком І.М.

Така заява була складена Іщенком О.В. 12 травня 2005року у прокуратурі Закарпатської області.

Тобто, пан Іщенко виявив бажання розповісти про події, які мали місце майже рік тому і саме в прокуратурі Закарпатської області і саме напередодні затримання Різака І.М., по „епізоду Сливки В.Ю.” яке сталося 13 травня 2005 року. Тобто, пан Іщенко З’явився в прокуратурі саме тоді, коли це було потрібно прокуратурі.

Дослідча перевірка тривала 6 днів. За її результатами, як тепер відомо всім, а тоді було добре відомо прокуратурі, — нічого крім слів заявника для пред’явлення звинувачень не було. Достатні підстави до порушення кримінального переслідування полягали у впевненістю в тому, що Іщенко О.В. не буде змінювати свої покази.

Постановою встановлено наступне:

Колишній Голова Закарпатської обласної державної адміністрації, Різак І.М., будучи службовою особою, в кінці червня 2004 року вимагав у колишнього директора Батьовського комбінату хлібопродуктів Іщенка О.В. передачі йому грошових коштів в сумі 42000 доларів США за сприяння у подальшому перебуванні останнього на вказаній посаді та фінансово-господарській діяльності підприємства.

Реально сприймаючи зазначені погрози, усвідомлюючи можливості реалізації погроз з боку Різака І.М. щодо звільнення з посади директора Батьовського комбінату хлібопродуктів, на яку він призначається Головою Держкомрезерву України за поданням обласної державної адміністрації, та інших вищеописаних погроз, протягом липня 2004 року Іщенко О.В. у службовому кабінеті Голови Закарпатської обласної державної адміністрації у два прийоми в сумах 32 тисячі та 10 тисяч доларів США передав Різаку І.М. хабар в розмірі 42 тисячі доларів США у зв’язку з вимаганнями останнього.

 

Отже, Різак І.М. вимагав хабар за сприятливі дії щодо заявника і очолюваного ним підприємства, а заявник дав хабар за побоювання реалізації погроз, про які не йшлося.

 

Тобто, за що саме давався хабар, — постановою не встановлено. Дії особи, яка, нібито, отримала хабар – не визначені.

Відсутність цих обставин в свою чергу свідчить про сумнівність, бездоказовість приводу про відсутність встановлених законом підстав до порушення справи, про відсутність ознак злочину за обраною кваліфікацією.

А це означає, що постанову винесено з недотриманням вимог статей 94 98 КПК України.

Незаконність цієї постанови не була перешкодою для подальшого просування справи. І під час розслідування була зроблена спроба врахувати всі вищенаведені мною недоліки постанови при оскарженні мною цієї постанови в суді.

 

Різаку І.М. було пред’явлено обвинувачення, остання редакція якого має наступний вигляд:

Також Різак І.М., як службова особа та представник влади, працюючи на посаді голови Закарпатської облдержадміністрації і згідно ст.25 Закону України “Про державну службу” від 16.12.1993р. займав особливо відповідальне становище, умисно з корисливих мотивів, які полягали у його протиправному збагаченні в особливо великих розмірах, використовуючи повноваження представника влади та своє службове становище, всупереч інтересам служби, протягом квітня-травня 2004 року в м.Ужгороді, шляхом висловлювання погроз про ініціювання ним звільнення директора державного підприємства «Батьовський комбінат хлібопродуктів» Іщенка  Олега Вікторовича із займаної посади, його фізичним знищенням та переслідуванням його родини, — вимагав у Іщенка О.В. передачі йому грошових коштів у сумі 42 тис. доларів США за сприяння в подальшому перебуванні останнього на вказаній посаді та фінансово-господарській діяльності підприємства.

Реально сприймаючи зазначені погрози та усвідомлюючи можливість їх реалізації з боку Різака І.М. щодо його звільнення з посади директора вказаного комбінату, на яку він призначається Головою Державного комітету України з державного матеріального резерву за поданням Закарпатської ОДА, та інших вищеописаних погроз, Іщенко О.В., протягом липня 2004року в службовому кабінеті голови закарпатської ОДА у два прийоми, в сумах 32 та 10 тисяч доларів США передав Різаку І.М. в якості хабара грошові кошти в сумі 42 тис. доларів США, які станом на липень 2004 року, згідно курсу НБУ становили суму 222600 грн., котрі Різак І.М. після їх отримання у Іщенка О.В. шляхом вимагання, — привласнив.

Своїми умисними діями Різак І.М. вчинив злочин, передбачений ч.3 ст.368 КК України, одержання хабара, — тобто, одержання службовою особою, яка займає особливо відповідальне становище, в будь-якому вигляді хабара, в особливо великому розмірі, поєднане з вимаганням хабара за виконання та невиконання в інтересах того, хто дає хабара будь-якої дії, з використанням наданої їй влади та службового становища.

Звичайно, предмету хабара досудове слідство не бачило, очевидців події не знайшло, все, на що покладалося досудове слідство – це усталена практика застосування цієї норми, яка, зазвичай, не потребує доказів, зазвичай достатньо службової особи і особи заявника, яка, нібито не має підстав псувати собі нервову систему спілкуванням з правоохоронними органами.

Не випадково виникла кваліфікуюча ознака – вимагання хабара. Вона є додатковою гарантією звільнення хабародавця від кримінальної відповідальності і дає можливість ухилитися від встановлення службовою особою конкретних дій з кола її обов’язків, проголосивши про наявність погроз щодо вчинення або не вчинення таких дій. Якщо першим обставинам треба шукати реальних доказів, то другим – достатньо слів про слова.

Отже, які конкретні обставини вчинення злочину повинен був встановити слідчий, щоб вони доводили:

- наявність складу злочину;

- детальну поінформованість обвинуваченого про характер пред’явленого обвинувачення, а отже, про можливість захищатися проти нього; і врешті

- законність постанови про притягнення в якості обвинуваченого?

1.Відповідальність за одержання хабара настає лише за умови, що службова особа одержала його за виконання чи невиконання будь-якої дії з використанням свого службового становища. Тобто, за хабар службова особа, по-перше — може вчинити активні дії, або утриматись від їх вчинення і, по-друге – діяння, обумовлене хабаром, службова особа могла чи повинна була вчинити з використанням наданої їй влади, покладених на неї службових обов’язків.

В постанові про притягнення в якості обвинуваченого, на відміну від постанови про порушення справи, сказано, що Різак І.М. вимагав хабара у колишнього директора Батьовського хлібокомбінату “…шляхом висловлювання погроз про ініціювання ним звільнення директора державного підприємства „Батьовський комбінат хлібопродуктів” Іщенка Олега Вікторовича із займаної посади, його фізичним знищенням та переслідуванням його родини”.

2.Поняття вимагання хабара визначено пунктом 4 примітки до ст.368 КК України: “Вимаганням хабара визнається вимагання службовою особою хабара з погрозою вчинення або не вчинення з використанням влади чи службового становища дій, які можуть заподіяти шкоду правам чи законним інтересам того, хто дає хабар, або умисне створення службовою особою умов, за яких особа вимушена дати хабар з метою запобігання шкідливим наслідкам щодо своїх прав і законних інтересів.”

 

Звинувачення у погрозах ініціювання звільнення є зрозумілим, а от в який спосіб Різак І.М. мав використати своє службове становище для фізичного знищення заявника і переслідування його родини – слідчий не пояснює. Таким чином, постанова, нібито, набула часткового вигляду, який відповідає вимогам ст.132 КПК України. Це і є той випадок, коли без звернення до доказів неможливо досліджувати її законність і обґрунтованість.

Вимоги щодо обґрунтованості постанови про притягнення в якості обвинуваченого викладені у  статті 131 КПК України, за приписом якої слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення особи в якості обвинуваченої лише у випадку, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину цією особою.

Отже, аналіз цієї постанови потребує звернення до доказів.

В якості таких слідчий пропонує чисельні покази заявника. Я не буду їх наводити в промові – цитування Іщенка не має жодного сенсу. Обвинувачення може цитувати його на свою користь – захист – на свою. Вже саме по собі таке становище потребує інших доказів, які б давали можливість визначитись – є його свідчення належним доказом чи ні. Головне, на що б я звернула увагу: попри наведену в постанові слідчим причину вимагання хабара, сам хабародавець як на досудовому слідстві, так і в суді твердив про те, що він не знає за що саме дав гроші Різаку І.М.; пояснював, що директором хлібокомбінату став за часів Різака І.М. і за сприяння Різака І.М. при цьому Різак у нього за такі дії нічого не вимагав і грошей він за це не давав.

На думку слідчого покази Іщенка підтверджує свідок Паулоьо В.Д. Цей свідок каже, що погрози чув, про гроші чув, але що це – чи борг, чи хабар йому не відомо. Тобто, який заявник, така й підтримка.

Також слідчий пропонує в якості свідка брата заявника – Сергія Іщенка, котрий, нібито, отримав в банку кредит 33500 євро і, помінявши їх на долари, віддав братові.

Свідка Литвиненка, який, нібито, допомагав Сергію Іщенку отримувати кредит.

По справі була можливість перевірити правдивість слів. Перевірити з допомогою документальних доказів. Так, захист просив витребувати з Мукачівського відділення „ПриватБанку” кредитну справу на ім’я Іщенка С.В. В справі є кредитний договір, але немає жодного документу, який би свідчив про реалізацію домовленостей між банком і братом хабародавця Іщенка С.В. щодо фактичного отримання грошей. Чого простіше можна бажати – побачити видатковий касовий ордер, за яким Іщенко С.В. дійсно отримав кредит в банку.

Але ні.

На запит суду Мукачівське відділення банку, через Івано-Франківське відділення надало:

- вже відомий оригінал кредитного договору;

- оригінал договору поруки від 29.06.04р. з Іщенко Любою Юріївною;

- анкету-заяву на кредит в сумі 33500 на 12 місяців з процентною ставкою 1,42, з метою: викуп нерухомості;

- копію ордеру-розпорядження за підписом заст.директора В.В.Лизанець, нач.КУ С.О.Лучков. Д-т 22050422944300, к-т 1001, сума 33500;

- копію з копії – довідку № 4548/02 від 15.11.06р. за підписом заст..директора ЗРУКБ „ПБ” – Закарпатське РУ КБ „ПБ” повідомляє, що станом на 15.11.06р. у Іщенка С.В. заборгованості по кредитному договору № К059-04/Ф від 29.06.04р. немає. Кредит і відсотки сплачені в повному обсязі. Довідка видана за місцем вимоги;

- бланк видаткового касового ордеру від 01.07.04р. у вигляду копії з копії. Його невідомо хто заповнив наступним чином: видати Іщенку С.В. 33500 євро. Призначення платежу: видача готівки по кредитній угоді К059-04/Ф від 29.06.04р., згідно розпорядження. Підпису одержувача немає, контролера, бухгалтера, касира – також немає. Тобто ми отримали уяву про те, як має виглядати видатковий касовий ордер по кредитній угоді, але ми не отримали навіть копії ордера, за яким Іщенко С.В., нібито, отримав гроші.

За таких обставин, я вважаю неможливим взагалі аналізувати надані слідчим докази у цій частині обвинувачення. Перш ніж вирішувати, чи правду говорить заявник про передачу грошей, треба мати докази тому, що ці гроші взагалі  були.

 

Слідчий стверджує в обвинувальному висновку, що вина Різака І.М., крім показань свідків підтверджується документами, а саме:

 

-наказом голови комітету з державного матеріального резерву України №374-к від 05.09.2003 року про призначення Іщенка О.В. на посаду директора державного підприємства „Батьовський комбінат хлібопродуктів” (т.6 а.с.154),-

слідчий не пояснює нічого з приводу наведеного документу, насправді  з цього наказу можна побачити, що призначає Іщенка на посаду, отже і звільняє зовсім не Різак І.М. і не ОДА, а інша установа;

 

-листом в.о.голови Закарпатської ОДА від 03.09.2003 року на ім’я голови комітету з державного матеріального резерву України, — згідно якого, як стверджує слідчий, Закарпатська ОДА ініціює призначення Іщенка О.В. на посаду директора державного підприємства „Батьовський комбінат хлібопродуктів”,-

якби слідчий був точним, він би побачив, що в листі ОДА не „ініціює”, а просить Держкомрезерв про таке призначення;

 

-показами свідка Думнича М.В., котрий (у викладенні слідчого) пояснив, що підписав вищевказаний лист керівництву Іщенка О.В., попередньо погодивши по телефону з Різаком це питання. Різак І.М. на його питання відповів, що лист потрібно підписати.

Слідчий не пояснює в який спосіб ці свідчення є доказом вини Різака І.М. В який спосіб він перетворив докази невинуватості у докази вини.

Таким вивертам у розумінні доказів захист може тільки позаздрити.

Як можна звинувачувати Різака І.М. у загрозливих нападах на Іщенка щодо звільнення останнього, коли саме Різак І.М. не словами, а ділом зробив все можливе, все, що він міг по закону, саме для призначення, а не для звільнення Іщенка О.В.? В який спосіб реальні дії по сприянню призначення є доказом уявної можливості сприянню звільнення? Якщо це є підтвердженням можливостей Різака І.М. погоджувати призначення і звільнення Іщенка О.В., то ніхто таких його можливостей не заперечує; в даному випадку стаття 36 Закону України „Про місцеві державні адміністрації” дотримана, принаймні, при призначенні на посаду, насправді зі справи нам відомо, що її виконання не дуже турбує вищі установи. Але якщо сприянню призначення є докази, то бажанню звільнити – жодних! Жодного реального кроку, жодної реальної дії.

На моє переконання, ці докази доводять лише народну мудрість – добрі дії не лишаються безкарними.

Далі, слідчий не посилається в доказах на трудовий Контракт Іщенка О.В., з якого вбачається, що голова ОДА не є стороною цього Контракту, він не вирішує питань його укладення і припинення.

Також, на переконання слідчого, вина Різака І.М. у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України підтверджується

-постановою державного пожежного нагляду № 288/96 від 02.07.2004 року, про призупинення роботи складу „Батьовського комбінату хлібопродуктів”, що доводить, як каже слідчий, перешкоджання у роботі підприємства.

Ця постанова безперечно доводить лише одне: невиконання керівником хлібокомбінату правил протипожежної безпеки; йому треба перейматись не політичними проблемами – як посадити за грати Різака І.М., а трошки виконувати і свої службові обов’язки.

Якщо для Батьовського хлібокомбінату існували які-небудь особливі правила з приводу пожежної безпеки, то треба було їх зазначити, якщо пожежники не мають права перевіряти хлібокомбінат, про це теж треба говорити, якщо Різак І.М. надав вказівку пожежникам зупинити діяльність хлібокомбінату, то цього теж не треба цнотливо замовчувати.

Висновок: постанова про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого винесена слідчим незаконно, в порушення вимог ст..131 КПК України, за приписом якої обвинувачення може бути пред’явлене лише тоді, коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину цією особою.

Досліджені судом докази обвинувачення свідчать про не винуватість Різака І.М. у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.368 КК України.

Прошу виправдати, у зв’язку з відсутністю в його діях інкримінованого складу злочину.

Щодо обвинувачення у службовому підробленні:

 

Постанова про порушення кримінальної справи за ознаками злочину, передбаченого ч.1 ст.366 КК України була порушена 17 серпня 2005 року слідчим Данчею М.М. відносно Різака І.М.

Як завжди в цій кримінальній справі, заявника немає, привід слідчий знайшов сам в матеріалах справи.

Що шукав слідчий?

Текст постанови про порушення кримінальної справи і про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого є майже однаковим:

Також Різак І.М., працюючи на посаді голови Закарпатської ОДА, будучи службовою особою та представником влади, достовірно знаючи про те, що гр-ни Рущак Б.І., Пацкан В.І., Зозуля І.І., Паульо В.Д. та Шендило М.В. не являються радниками голови Закарпатської ОДА на громадських засадах і відповідні про це розпорядження ним як головою Закарпатської ОДА не видавались і не підписувались, умисно, використовуючи своє службове становище, всупереч інтересам служби, протягом 2003-2004 років у приміщенні Закарпатської ОДА, що розташована за адресою м.Ужгород, пл.Народна, 4 – засвідчив власним підписом і видав перерахованим вище особам від імені Закарпатської ОДА завідомо неправдиві офіційні документи, а саме, службові посвідчення радників голови Закарпатської ОДА на громадських засадах, усвідомлюючи при цьому неправдивий характер відомостей, внесених у вказані офіційні документи.

Своїми умисними діями Різак І.М. вчинив злочин, передбачений ст.366 ч.1 КК України, — службове підроблення, — тобто, внесення службовою особою до офіційних документів завідомо неправдивих відомостей, інше підроблення документів, а також складання і видача завідомо неправдивих документів.

 

 

Цей злочин є можливим за наявності прямого умислу. Нібито, слідчий його встановив, стверджує, що Різак І.М. підписав і видав посвідчення радників голови ОДА на громадських засадах, особам, які такими не були.

А чому вони не були радниками на громадських засадах?

Тому, каже слідчий, що Різак попередньо не підписав і не видав своїх же розпоряджень про призначення цих осіб радниками на громадських засадах.

Що заважало Різаку І.М. видати таке розпорядження – слідчий не з’ясовує. Чому у Різака І.М. виникла така потреба – підписувати і видавати посвідчення і не підписувати і не видавати розпорядження – слідчий не з’ясовує. Чи дійсно Різак І.М. підписав власноручно всі посвідчення – слідчий не з’ясовує. Чи надавав Різак І.М. підлеглим службам підготувати розпорядження – слідчий не з’ясовує.

Слідчий допитує в якості свідків – Зозулю І.І., Рущака Б.І., Пауля В.Д., котрі пояснюють, що вони таки були радниками на громадських засадах, демонструють  обізнаність в питаннях діловодства обласної державної адміністрації, кажуть про відсутність розпоряджень.

Подальше розслідування по цій справі слідчий доручив Закарпатській ОДА. Він не проводить жодної виїмки документів, не вивчає особисто журналів обліку видачі розпоряджень голови ОДА або журналів обліку виданих посвідчень, він цілком покладається на лист Закарпатської ОДА № 06-16/1799 від 09.08.2005 року, в якому сказано, що посвідчення вище переліченим особам видавались, а розпоряджень не було; слідчий навіть не перевіряє наданих відомостей, не перевіряє якості проведеного в ОДА розслідування.

Можна робити висновки з наведених методів розслідування справи, але не це головне.

Дотримуючись формального змісту обвинувачення, слідчий проголошує, що посвідчення радників на громадських засадах голови ОДА є офіційними документами. Слідчий не пояснює що слугувало підставою для такого висновку, хоч повинен був це зробити, оскільки закон встановлює певні критерії для визначення документу в якості офіційного і ці критерії не обмежуються зовнішніми ознаками.

Так, офіційним, щодо статті 366 КК України є лише такий документ, який засвідчує факти, що мають юридичне значення, тобто, які породжують, змінюють чи припиняють певні правовідносини. А це, щонайменше, означає, що такі документи мають бути відомі нормативним актам, в яких визначається порядок їх видачі; визначається які саме права та обов’язки отримує особа, посвідчені офіційним документом і порядок реалізації таких прав і обов’язків.

Слід визнати, що „Радник на громадських засадах голови місцевої державної адміністрації” є особою, невідомою жодним правовідносинам, разом з його посвідченням.

 

Тобто, перш ніж з’ясовувати в який спосіб Різак І.М. видавав посвідчення, належало з’ясувати, чи є предмет злочину.

В цій справі відсутність предмету злочину була очевидною. Це означає, що постанова слідчого про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.366 КК України — є незаконною.

Дослідження цього обвинувачення в суді переконливо підтвердило відсутність предмету злочину.

Було з’ясовано, що радники на громадських засадах голови ОДА не є штатними працівниками обласної державної адміністрації, не отримують ні заробітної плати, ні іншої винагороди з жодних джерел у зв’язку із набуттям статусу радника голови ОДА на громадських засадах. Вони не визначені ні в якості штатних, ні в якості позаштатних працівників. Вони не набувають жодних прав і не несуть жодних обов’язків; нікому не підпорядковані і не підзвітні. Особа радника на громадських засадах голови місцевої державної адміністрації не визначена жодним нормативним актом.

В суді ці  „носії посвідчень” пояснювали, що використовували їх у спосіб, який дозволяла фантазія – хто парувався у недозволених місцях, хто проходив на виборчу дільницю. Пояснити який же є встановлений спосіб використання посвідчення, — ніхто не зміг.

 

Отже, з самого початку порушення кримінального провадження у цій частині обвинувачення, воно підтверджувало не злочинні дії Різака І.М., а низький рівень кваліфікації працівників прокуратури, або, за наявності належної кваліфікації – про свідоме бажання притягти в незаконний спосіб до кримінальної відповідальності особу, котра є завідомо невинуватою у вчиненні пред’явленого обвинувачення.

 

Прошу виправдати у зв’язку з відсутністю в діях Різака І.М. інкримінованого складу злочину.

 

„Телефонний” епізод.

Щодо обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.365 КК України.

Справа була порушена 17 серпня 2005 року стосовно Різака І.М. слідчим Данчею М.М.

Традиційно слідчий сам знайшов приводи до її порушення в матеріалах справи, яка була в його провадженні. ВАТ „Закарпаттяобленерго” не ініціювало цю справу, не просило вжити заходів до відшкодування грошових коштів, тобто, до цікавості прокуратури взагалі не вважало, що існує шкода.

 

Слідчий постановою про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого встановив:

Крім того, Різак І.М. працюючи на посаді голови Закарпатської ОДА і будучи представником державної влади в Закарпатській області, використовуючи своє службове становище, умисно з корисливих мотивів, які полягали в безоплатному на свою користь користуванні послугами мобільного зв’язку, явно виходячи за межі прав і повноважень, наданих йому ст.39 Закону України “Про місцеві державні адміністрації”, — у жовтні 2002 року, в м.Ужгороді, дав незаконну вказівку голові правління ВАТ “Закарпаттяобленерго” Ковачу В.І. придбати для нього три стартові пакети для номерів мобільних телефонів та проводити в подальшому оплату послуг мобільного зв’язку, пов’язаних з використанням цих номерів за рахунок грошових коштів ВАТ “Закарпаттяобленерго”.

У разі невиконання його вказівки, Різак І.М. погрожував голові правління ВАТ “Закарпаттяобленерго” Ковачу В.І. ініціюванням перевірок діяльності очолюваного ним підприємства правоохоронними і контролюючими органами, перешкоджанням у фінансово-господарській діяльності, створенням у акціонерів товариства негативного уявлення про нього як керівника підприємства, а також ініціюванням звільнення його із займаної посади, на яку він, як голова правління погоджується поданням голови Закарпатської ОДА до Міністерства палива і енергетики України.

Реально сприймаючи зазначені погрози та усвідомлюючи можливість їх реалізації з боку Різака І.М. щодо його звільнення із займаної посади та інших вищеописаних погроз, Ковач В.І., в кінці жовтня 2002 року, після того як за рахунок коштів ВАТ “Закарпаттяобленерго” були придбані три стартові пакети оператора мобільного зв’язку “Київстар” з номерами 80673123001, 80673123002, 80673123011, — передав їх Різаку І.М.

Використовуючи вказані номери мобільних телефонів, вчиняючи з них телефонні дзвінки, протягом часу з жовтня 2002 року по 28.01.2005 року, користуючись таким чином послугами оператора мобільного зв’язку “Київстар” за рахунок коштів ВАТ “Закарпаттяобленерго”, вказаному товариству злочинними діями Різака І.М. було заподіяно матеріальних збитків в сумі 191726,39 грн., яку ВАТ “Закарпаттяобленерго” за вказівкою Різака І.М. сплатило із свого розрахункового рахунку на рахунок оператора мобільного зв’язку “Київстар”, у зв’язку із наданням послуг мобільного зв’язку за наслідками використання Різаком І.М. вказаних вище номерів телефонів.

Злочинними діями Різака І.М. було спричинено тяжких наслідків, які виразились у підриві престижу та авторитету органів державної влади та місцевого самоврядування, а також заподіянні матеріальних збитків підприємству в сумі 191726,39 грн.

Своїми умисними діями Різак І.М. вчинив злочин, передбачений ст.365 ч.3 КК України, — перевищення влади та службових повноважень, тобто умисне вчинення службовою особою дій, які явно виходять за межі наданих їй прав і повноважень, що спричинили тяжкі наслідки охоронюваним законом правам та інтересам окремих громадян, державним та громадським інтересам.

 

Отже, сутність – користування послугами за чужий рахунок. Чому це стало можливим, — тому, що Різак погрожував, а Ковач побоювався.

Що повинен був мати слідчий для винесення цієї постанови? Щонайменше, наступне:

-Докази тому, що саме Різак І.М. особисто користувався телефонними номерами 80673123001, 80673123002, 80673123011.

-Та документально підтверджену суму перерахувань коштів із ВАТ „Закарпаттяобленерго” на рахунок оператора мобільного зв’язку за послуги, надані саме по цим трьом номерам.

Ні на момент винесення постанови про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого ні в суді не було виявлено жодного доказу про те, що саме Різак І.М. „вчиняв ” дзвінки з телефонів за цими номерами.

Покази свідків Пауля В.Д., Рущака Б.І., Зозулі І.І. про те, що Різак І.М. телефонував їм з цих номерів, навіть якби викликали довіру, все одно доводять факт одиничного користування певним номером, а не систематичне його використання роками.

Ну добре, щось там було, чимось Різак І.М. все ж таки користувався. На яку ж суму Різак І.М. „навчиняв дзвінків”? Яку ж суму грошей сплатило ВАТ „Закарпаттяобленерго” за ці три телефонні номери? В обвинуваченні сума виглядає загрозливо.

ВАТ „Закарпаттяобленерго” своїми силами не рахувало сплачену суму і не збиралося цього робити. Надало первинну бухгалтерську документацію у вигляді руху коштів по банківськім рахункам, платіжних доручень. Платіжні доручення  заповнені по-різному, в графі „призначення платежу” є записи з посиланнями на номер телефону, або на особовий рахунок.

З довідки „Київстару”, яка є на аркушах 5-7 в томі 7, можна побачити, що телефони №0673123001 та 0673123002 мали особовий рахунок 650344; телефон №0673123011 мав особовий рахунок 650360 і телефон №0673123001 ще чомусь мав особовий рахунок 650346.

Отже співставивши ці дані з даними платника — первинною бухгалтерською документацію — є можливість побачити, що за часів перебування Різака І.М. на посаді голови ОДА і з моменту придбання стартових пакетів, тобто, з 31 жовтня 2002 року і до 21 січня 2005 року ВАТ „Закарпаттяобленерго” сплатило:

- за користування телефоном №0673123001 – нічого;

- за користування телефоном №0673123002 – 100 гривень, платіжним дорученням № 537 від 05.02.2003 року (т.7 а.с.268);

- за користування телефоном №0673123011 – 2000 грн., платіжним дорученням № 5498 від 29.10.2004 року (т.7 а.с.269).

Цю ж суму оплати підтвердив своїм висновком і експерт-економіст.

 

В суді з’ясовуємо, дякувати прокурорам – не туди в семи томах дивимось. На нас чекає сюрприз – треба дивитись телефон, який закінчується на 00. Чому? Слідчий ніколи не з’ясовував що це за телефон і хто ним користувався. Із почутих думок прокурорів, вбачається, що, нібито, на цей номер направлялися гроші за користування іншими телефонами. Принаймні, так я зрозуміла, може знову не те, що вони мали на увазі. Але мене це не дуже турбує, я повинна розуміти пред’явлене обвинувачення, а в ньому нічого про номер телефону 0673123000 немає.

Все ж таки спробую надати свої міркування.

Слідчий в обвинувальному висновку і прокурори в суді посилаються на довідку „Київстару” № 1444 від 30.08.2005 року (т.7 а.с.5-9). Цей документ має назву: „Довідка про оплату телефонних номерів 0673123001та 0673123002 (особовий рахунок 650344) на запит прокуратури…” Довідка повідомляє, що між оператором і ВАТ „Закарпаттяобленерго” було укладено угоду № 650344 про надання послуг мобільного зв’язку. У відповідності до цієї угоди на протязі з 31.10.2002 року до 28.02.2005 року за користування телефонами товариство здійснило оплату в сумі 179 510, 31 грн. на підставі рахунків-фактур по наступним платіжним дорученням. Далі іде таблиця, з якої, зокрема, можна побачити:

-що товариство майже завжди платило інші суми, ніж виставлялися в рахунках-фактурах

-що гроші надходили не тільки від товариства, а й від дилера і картками „Стартайм”;

-що в таблиці відсутні номери телефонів, за які здійснюється оплата.

Отже, лише подивившись у текст платіжного доручення, номер і дата якого є в таблиці, можна дізнатися за який номер телефону надходили гроші.

До речі, в цій таблиці немає 100 гривень, сплачених за телефон № -02, сплачених 05.02.2003 року.

Але до суті. Я співставила дані у таблиці з наявними платіжними дорученнями і з’ясувала, що частково таких платіжних доручень, на які посилається „Київстар” — не існує, а решта – це оплата за користування номером телефону 067312 30 00.

Ця довідка має примітку, що телефонний номер 067312 30 01 було переведено на цей особовий рахунок 650344 з 19 лютого 2003 року. То що це доводить?

Якби в платіжних дорученнях не було чітко сказано, що це оплата за №067312 30 00, або якби в платіжному дорученні було лише посилання на особовий рахунок, то можна було б щось мудрувати, але всі наявні платіжні доручення, про які йдеться у довідці, мають пряму вказівку, що це плата за телефон 0673123000.

 

На вказаних аркушах справи є аналогічна за структурою довідка оператора мобільного зв’язку № 1448 тієї ж дати, про оплату телефону № 067312 30 01. Нібито, ВАТ „Закарпаттяобленерго” сплатило за користування цим телефоном 899,56 грн.

З цієї довідки можна побачити, що 350 грн. надійшло від дилера. Надходження жодної іншої суми саме від товариства матеріалами справи не підтверджується. Жодного платіжного доручення з такими реквізитами, які є в довідці — в справі немає.

 

На цих же аркушах справи є аналогічна за структурою довідка оператора про оплату телефону № 067312 30 11. „Київстар” стверджує, що товариство сплатило 12214,92 грн. за цей телефон.

З довідки вбачається, 350 грн. – оплата від дилера. У 2003 році сплачено єдиним платіжним дорученням 2000 грн.; дійсно, таке платіжне доручення є я про нього казала. Інші платежі не мають відношення до справи.

 

Висновок: є можливість припустити, що ВАТ „Закарпаттяобленерго” сплатило 100 гривень за один з телефонних номерів, зазначених в обвинуваченні і ця сума має відношення до справи. Про 2000 грн. навіть припускати не можна, бо Різак І.М. знає хто користувався цим телефоном. Представники обвинувачення не проявили жодної цікавості до його показів, не вжили заходів до перевірки, отже, встановлено, що телефоном -3011 Різак І.М. не користувався.

Таким чином, на момент винесення постанови про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого, всупереч вимогам ст..131 КПК України, розмір шкоди слідчим не був встановлений. Це яскраво підтверджує клопотання сторони обвинувачення про призначення судово-екномічної експертизи в суді, яка, власне, повинна була мати місце на досудовому слідстві. Результати експертизи підтвердили відсутність шкоди у товариства за період, визначений обвинуваченням і за користування послугами, визначеними обвинуваченнями. Отже не було і немає підстав стверджувати, що Різак І.М. вчинив злочин, передбачений ч.3 ст.365 КК України.

 

Прошу виправдати у зв’язку з відсутністю в діях Різака І.М. інкримінованого складу злочину.

 

Епізод по Свалявським подіям.

Надзвичайно важкий епізод. Недосяжний для розуміння, недосяжний для вивчення. Причина – відсутність належно сформульованого обвинувачення і матеріалів справи. В суді (чи то потерпілі чи то свідки) – міліціонери намагалися висунути своє обвинувачення; свідок Паульо з товаришами – своє; Різак І.М. з’ясовував що ж було в Сваляві насправді; прокурори виконували додаток до обвинувального висновку, а захист намагався зрозуміти з яких справ складені ці додатки і де можна знайти справу по обвинуваченню Різака І.М.

 

Але з початку:

13 листопада 2004 року у Сваляві, нібито, відбулися події, які потребували розгляду з точки зору КК України.

Наступного дня, 14.11.04р. – слідчим СУ УМВС України в Закарпатській області Бурлакою Б.Б. порушено кримінальну справу №2320604 по факту вчинення хуліганських дій в готелі „Комфорт” за ознаками злочину, передбаченого ч.2 ст.296 КК України.

Напрямком розслідування було невдоволене і керівництво слідчого і прокуратура Закарпатської області.

22.12.2004 року заступник прокурора Закарпатської області Зарева порушує кримінальну справу по факту умисного заподіяння працівникам Свалявського РВ УМВС України в Закарпатській області легких тілесних ушкоджень у зв’язку з виконанням ними своїх службових обов’язків, за ознаками злочину, передбаченого  ч.2 ст.345 КК України.

Різак І.М. перебуває в цей час на посаді голови ОДА. Жодної цікавості до ходу слідства не виявляє.

Подальшу долю справи можна побачити тільки через 4 місяці і після звільнення Різака І.М. з посади голови ОДА:

22.04.05р. Львівська прокуратура порушує кримінальну справу відносно Пауля по ч.2 ст.157 КК України. Тобто, справа знаходиться в провадженні Львівської прокуратури у слідчого Мисяка. Справа, яку ми розглядаємо, не містить відомостей, в який спосіб розслідуванням займається інша область.

Крім того, Паулю пред’явлено обвинувачення по: ст.257, ст.14 ч.1 ст. 258, ст.294 ч.2, ст.295 ч.2, ст.342 ч.2, ст.343 ч.2, ст.345 ч.4, ст.341, ст..187 ч.4, ст..194 ч.2, ст.357 ч.2, ст.357 ч.3, ст.146 ч.3, ст.129 ч.2, ст.263 ч.1, 2, ст.15 ч.2 ст.ст.115 п.п.1, 5, 8, 9, 12, ст.348, ст.344 ч.2, ст.346 ч.2, ст.396 ч.2 КК України.

20.05.05р., наприкінці досудового слідства по цій справі і після арешту Різака І.М., прокуратурою Львівської області порушена кримінальна стосовно Пауля по ч.2 ст.294 КК.

20.05.05р. прокуратурою Львівської області порушена кримінальна справу стосовно Поповича по ч.2 ст.294, ч.2 ст.157 КК (в цей же день виділена в окреме провадження, нібито, потрібен розшук Поповича).

 

06.07.05р. стосовно Різака порушено кримінальну справу по ч.3 ст.365, ч.2 ст.294 КК України.

07.07.05р. – постановою Ужгородського міськрайонного суду продовжено строк тримання Різака під вартою до 4-х місяців.

12 серпня 2005 року Апеляційний суд Закарпатської області повертає на додаткове розслідування прокурору Львівської області кримінальну справу Пауля тому, що його співучасниками вочевидь є Продан, Попович, Зозуля, Пацкан та інші невстановлені особи. Суд відмічає, що слідчий порушив відносно них справи тільки 20.05.05р. (в кінці слідства) і в той же день виділив в окреме провадження без достатніх підстав. Крім того, зазначає суд, Паульо стверджує про причетність до організації цього злочину Різака і Чубірки.

Справа у Львів з невідомої причини не повертається, залишається для подальшого розслідування у Закарпатті.

17.08.05р. відносно Різака І.М. порушено кримінальну справу по ч.2 ст.157 КК України.

Така хронологія подій на час порушення кримінальної справи відносно Різака І.М.

Прошу врахувати, що це моя хронологія подій, яку я пропоную Вашій увазі у вигляді можливої, оскільки матеріали нашої справи неповні і більшість джерел інформації є у вигляді копій, а не доказів.

Але, що з цієї хронології вбачається:

  1. Обставини у Сваляві досліджуються майже рік. Їх вивчає міліція, вивчає прокуратура, вивчає суд.
  2. Майже рік ніхто навіть не згадує Різака.

 

Перший процесуальний документ з’являється, як я вже казала, 6 липня 2005 року. Заступник прокурора Закарпатської області, молодший радник юстиції Зарева І.І., розглянув, як завжди, самодостатні матеріали кримінальної справи № 6115904 і встановив наступне:

 

Різак І.М., працюючи на посаді голови Закарпатської обласної державної адміністрації, з метою протиправного перешкоджання громадянам здійсненні ними передвиборчої агітації на користь кандидата на пост Президента України Ющенко В.А., будучи службовою особою, умисно, явно виходячи за межі наданих йому прав і повноважень 13 листопада 2004 року в м.Ужгород дав своїм радникам Чубірко І.І., Паульо В.Д. та Рущаку Б.І. незаконну вказівку виїхати в м.Свалява Закарпатської обл. Та примусити працівників ГО “Пора” припинити проведення агітації та покинути межі Закарпатської області.

Таким чином, виконуючи вказівку Голови Закарпатської обласної державної адміністрації Різака І.М., громадяни Чубірко І.І. Паульо В.Д. та Рущак Б.І. з групою невстановлених осіб в кількості приблизно 100 чоловік виїхали до м.Свалява, де біля готелю “Комфорт” вчинили опір, нанесли тілесні ушкодження і побої працівникам Свалявського РВ УМВС України в Закарпатській області, після чого увірвались в приміщення готелю “Комфорт”, де застосували до представників ГО “Пора” фізичне насильство із застосуванням вогнепальної і холодної зброї, заволоділи їх особистим майном на загальну суму 15662,5 грн., та знищили агітаційні матеріали із зображенням кандидата в Президенти України Ющенко В.А.

Після цього вивели потерпілих з приміщення вказаного готелю та із застосуванням фізичної сили помістили їх в салон автобуса і під погрозами вбивством вивезли їх за територію м.Свалява.

В результаті злочинних дій Різака І.М. було спричинено тяжких наслідків, що виразилось в заподіянні тілесних ушкоджень і побоїв 56 особам, пошкодженні, знищенні та заволодінні майном на загальну суму 26156,5 грн., вчиненні опору 12 працівникам міліції.

Кримінальну справу порушено за ознаками злочинів, передбачених статтями 365 ч.3, 294 ч.2 КК України.

 

Щодо приводів цієї постанови:

Приводом до порушення кримінальної справи є безпосереднє виявлення заступником прокурора Закарпатської області ознак злочину (п.5 ч.1 ст.94 КПК України) з матеріалів кримінальної справи №6115904, принаймні, це випливає з її тексту.

Я не можу в справі знайти пояснень чому заступник прокурора Закарпатської області, молодший радник юстиції Зарева І.І. вивчає ці матеріали кримінальної справи. Станом на 6 липня 2005 року справа знаходилась в провадженні слідчого Данчі М.М. Якщо слідчий, в провадженні якого перебуває справа, — не вбачає в них вказаних ознак злочину, то як це вдалося заступнику прокурора?

Що таке були на той час матеріали кримінальної справи №6115904?

Виникли вони, як з них вбачається, 22.12.2004 року, коли прокуратурою Закарпатської області було порушено кримінальну справу по факту доведення до самогубства ректора Ужгородського Національного Університету Сливки В.Ю. 11.02.2005 року було винесено постанову про порушення справи стосовно Різака І.М. за ознаками злочину, передбаченого ст.120 ч.2 КК України, а пізніше — за ознаками злочину, передбаченого ч.3 ст.365 КК України. Також в межах цих матеріалів знаходилась справа по обвинуваченню Різака І.М. у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст. 368 КК України.

Оце були всі матеріали справи під № 6115904 станом на 6 липня 2005 року.

Тобто, обставинами, які, у відповідності до вимог ст.65 КПК України, підлягали доказуванню по кримінальній справі №6115904 були:

-час, місце, спосіб, інші обставини доведення до самогубства ректора УжНУ Сливки В.Ю., та винуватість Різака у вчиненні інкримінованого злочину;

-час, місце, спосіб, інші обставини перевищення Різаком І.М. наданої йому влади з метою усунення Сливки В.Ю. з посади ректора УжНУ, та винуватість Різака І.М. у вчиненні інкримінованого злочину;

-час, місце, спосіб інші обставини вимагання Різаком І.М. хабара у колишнього директора Батьовського хлібокомбіната Іщенка О.В., та винуватість Різака І.М. у вчиненні інкримінованого злочину.

 

Цілком очевидно, що дослідження і доказування перелічених обставин не має нічого спільного з обставинами, встановленими заступником прокурора Закарпатської області і викладеними в мотивувальній частині постанови про порушення кримінальної справи від 06.07.2005 року. Встановити ці факти і події в законний процесуальний спосіб в межах кримінального провадження по справі №6115904 неможливо.

 

Щодо підстав порушення кримінального провадження за ч.2 ст.294 КК України:

Стаття 294 КК України — “Масові заворушення”, передбачає кримінальну відповідальність за організацію масових заворушень, що супроводжувалися насильством над особою, погромами, підпалами, знищенням майна, захопленням будівель або споруд, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї або інших предметів, які використовувалися як зброя а також за активну участь у масових заворушеннях. Кваліфікуючим видом масових заворушень є ті ж самі дії, якщо вони призвели до загибелі людей або до інших тяжких наслідків.

Наведеному злочину притаманні наступні ознаки:

-участь у них значної кількості людей;

-дії юрби скеровані не проти окремого потерпілого (особи, підприємства, організації або партії), а мають спрямованість проти існуючого правопорядку, що виражається в протистоянні законним органам державної влади і зовнішнім проявом цього є насильство над людьми, погроми, підпали, знищення майна та інші дії, викладені в диспозиції ст.294 КК України.

Саме ці ознаки злочину, передбаченого статтею 294 КК України повинні бути наявними в постанові про порушення кримінальної справи.

В тексті постанови, “злочинні дії” Різака І.М. полягали в тому, що він: “… дав своїм радникам Чубірко І.І., Паульо В.Д. та Рущаку Б.І. незаконну вказівку виїхати в м.Свалява Закарпатської обл., та примусити працівників ГО “Пора” припинити проведення агітації та покинути межі Закарпатської області.”

Навіть якщо припустити, що матеріали кримінальної справи №6115904 щодо доведення до самогубства та хабарництва і містять докази вищенаведеним діям Різака І.М., то слід дійти висновку, що вказівка трьом особам виїхати в м.Свалява і примусити працівників конкретної організації — ГО “Пора” припинити агітацію та покинути Закарпатську область – не містить жодної ознаки такого складу злочину, як “ Організація масових заворушень”, а це означає, що оскаржувана постанова не містить підстав до її порушення.

 

Підстави до порушення кримінального провадження за ч.3 ст.365 КК України обґрунтовані лише наявністю спеціального суб’єкта.

Отже, постанова є такою, що винесена з порушенням статей 94, 98 КПК України.

Ця постанова була також мною оскаржена до суду і єдине, чого я добилася, — це змін у формулюванні слідчим постанови про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого:

-                                                Крім того, Різак І.М., як службова особа та представник влади, працюючи на посаді голови Закарпатської обласної державної адміністрації, явно виходячи за межі наданих йому прав і повноважень, умисно, всупереч п.п.1,2 ст.58 Закону України „Про вибори Президента України”, з метою організації масових заворушень та протиправного перешкоджання громадянам у вільному здійсненні ними свого законного права на ведення передвиборної агітації, — діючи за попередньою змовою з гр.-ми Чубірко І.І. та Паульо В.Д., — 13.11.2004р. в м.Ужгороді дав вказаним особам усну, завідомо незаконну вказівку зібрати велику кількість людей з числа їх знайомих, виїхати в м.Свалява, де з метою перешкоджання громадянам вести передвиборну агітацію, вчинити масові заворушення, а також, застосувавши фізичне насильство, захопити приміщення готелю „Комфорт”, що розташований в м.Свалява, вул..Алексія, 10, в якому поселились особи, що проводили на території Закарпатської області агітаційну роботу на користь кандидата в Президенти України Ющенка В.А., та шляхом насильства і погроз примусити останніх відмовитись від проведення агітації та покинути межі Закарпатської області.

Далі в постанові викладені ті ж дії інших осіб, в яких Різак І.М. участі не приймав,

Досудове слідство стверджує, що своїми умисними діями Різак І.М. вчинив злочин, передбачений ст..294 ч.2 КК України, — масові заворушення, — тобто організація масових заворушень, що супроводжувались насильством над особами, погромами, знищенням майна, захопленням будівлі, насильницьким виселенням громадян, опором представникам влади із застосуванням зброї та інших предметів, які використовувались як зброя, що призвело до тяжких наслідків.

 

Для кваліфікації дій обвинуваченого за ч.2 ст.294 КК України – організація масових заворушень, досудовому слідству належало встановити наступні обставини:

-підбурювання людей, які стихійно зібралися, до масових виступів, насильства, погромів, підпалів, захоплення споруд, насильницького виселення громадян, знищення майна:

-участь у них значної кількості людей;

-дії юрби скеровані не проти окремого потерпілого (особи, підприємства, організації), а мають спрямованість проти існуючого правопорядку.

Типовим способом організації масових заворушень, виходячи з практики застосування цієї норми, є поширення серед натовпу неправдивої інформації, розробка сценарію дій натовпу, розподіл ролей серед активних учасників чи окремих груп масових заворушень. Тобто, винна особа повинна скеровувати незаконні дії натовпу, а не визначеної групи однодумців (спільників), навіть якщо їх багато. Стверджуючи, що певні особи і невстановлені особи вчиняли незаконні дії „за попередньою змовою” з Різаком, без залучення інших людей, які не перебували у попередній злочинній змові, досудове слідство виключає можливість кваліфікації таких дій в якості масових заворушень.

Головною ознакою масових заворушень є спрямованість дій на спричинення шкоди і фактичне спричинення шкоди суспільним інтересам, а не лише конкретним особам. Знищення майна без цієї ознаки буде мати іншу кваліфікацію, незаконне виселення, захоплення будівлі, спричинення тілесних ушкоджень теж набуде іншої кваліфікації. Тобто, ця норма закону інкорпорує в собі склади злочинів, відомі КК окремо, і об’єднує їх однією ознакою – дії натовпу повинні бути спрямовані проти існуючого правопорядку.

 

В цій постанові йдеться про надання Різаком І.М. вказівки вже не трьом, а двом особам – Паульо В.Д. та Чубірко І.І.

Щоб не давати собі роботи з визначенням злочинних дій, слідчий викладає дуже просто: Різак надав вказівку вчинити масові заворушення, зібрати велику кількість людей, застосувати фізичне насильство, захопити готель. Де надав вказівку – в м.Ужгороді, коли – 13 листопада 2004 року. Дуже просто. І годі вже розмов про статті 130 і 132 КПК України. Все дотримано.

Слідчий не пояснює звідки про вказівку Різака І.М. стало відомо ще чотирьом особам: Чубірко М.І., Попович В.І., Гуранич В.В., Машіко І.І., котрі, нібито, теж „реалізовували” вказівку Різака І.М.

У п’ятому абзаці постанови про притягнення Різака в якості обвинуваченого слідчий проголошує надлюдські здібності цих осіб (крім двох, котрі отримували вказівку), оскільки твердить, що Паульо В.Д., Чубірко І.І Чубірко М.І., Попович В.І., Гуранич В.В., Машіко І.І. з групою невстановлених осіб біля 100 чоловік діяли „…з метою реалізації злочинного умислу Різака І.М. до кінця…”. Неможливо здогадались в який спосіб перелічені люди, особливо невстановлені слідством, дізнались не про наміри або бажання, а саме про умисел Різака і яким чином їхню мету встановив слідчий, якщо ці 100 осіб лишились для нього невідомі. Очевидно, що не процесуальним.

 

Ті ж самі дії Різака І.М., в незначних переспівах кваліфіковані ще як перешкоджання у проведенні агітації та перевищення владних повноважень. Постанова не визначає інших дій Різака І.М. крім „надання вказівки”.

Висновок: захист таки добився від слідчого виконання ним вимог статей 130, 132 КПК України, має виклад в постанові часу, місця способу вчинення злочину; то ж має аналізувати постанову з огляду вимог ст.131 КПК України, дивитись на її обґрунтованість.

 

Перевірити надання злочинної вказівки Чубірці І.І. немає можливості. Він у розшуку. Слідчий про це добре знає, оскільки виділяє справу в окреме провадження. Отже, чи дійсно надавав Різак І.М. вказівку Чубірці І.І., де, за яких обставин – матеріали справи не містять таких доказів.

Лишається Паульо В.Д. Завдяки слідчому позбувшись обвинувачень за 20-ма статтями Кримінального кодексу, Паульо В.Д. розповідає про перервану вечерю 13 листопада 2004 року і про свою поїздку у Сваляву. Його покази присвячені найменшим деталям телефонної розмови з Різаком І.М. і зовсім нічого не містять про його власні дії, про те, в який же спосіб він виконав вказівку Різака І.М.  Він ніколи не казав, що сам „вчиняв масові заворушення”, що він особисто збирав велику кількість людей, застосував фізичне насильство, захоплював готель. Тобто, він ніколи не підтверджував жодної своєї дії, яку б він вчинив на виконання, начебто, отриманої вказівки Різака І.М.

Слідчому, при складанні постанови про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого це було добре відомо.

Дослідження пояснень Пауля В.Д. в суді мало ті ж самі результати. На питання прокурора, пояснивши, як завжди, про вказівку Різака І.М., про те, що він поїхав у Сваляву і побачив там, про особисту участь сказав наступне: „Я особисто участі не приймав у цьому процесі.”

На питання захисту свідок пояснив:

Я не мав зброї, я особисто не трогав ні студентів, ні працівників міліції. Я став з працівниками міліції. Я не причетний до знеструмлення готелю. Я не причетний до насильства людей, яких виселили. Я не причетний до пошкодження майна.

Визнаю, що під тиском Різака я поїхав…. Різаку треба було їх повикидати, я не викинув жодної особи.

Зі мною були: Попович, Балог, Пацкан. Попович наче заходив туди, за інших – не знаю. Балог сидів у машині.

З Каменяшем було може чоловік 5, з Балогою – чоловік 10-15.

Побитими я нікого не бачив.

Людям, які приїхали зі мною я надав вказівку їхати зі мною, далі вказівок не давав.

Людям, які були біля готелю „Комфорт” особисто я команд не давав. Давав Чубірко І.І.

Коли Чубірко дав команду – я не знаю. Я не чув, щоб Чубірко давав команду, Рущак чув…

Попович заходив у готель, йому ніхто таку команду не давав.

Я не знаю хто заходив у готель. До натовпу я не підходив. В моїй присутності Чубірко не керував натовпом… Я особисто не підбурював натовп”

На питання Різака І.М., свідок, зокрема, пояснив:

Я знав, що це студенти і агітатори, Різак говорив. Мене осудили за організацію масових заворушень, а саме, я приїхав коли вивели студентів і побили міліціонерів. Я був там, переді мною виводили студентів, я міг предотвратити і не зміг – не встиг.

Я їх не викидував, їх вже викинули.”

На питання суду свідок також пояснив:

Я не давав вказівку штурмувати готель „Комфорт”…”

Отже, висновок може бути лише один: якби навіть обвинувачення мало докази тому, що Різак І.М. надав Паулю В.Д. злочинну вказівку, то не можна ігнорувати докази, які підтверджують, що людина, котра цю вказівку отримала, не зробила жодної дії на  її виконання. А якщо пропонується частково вірити доказам, а частково – ні, то треба мати пояснення чому належить вірити свідку в тій частині, яка стосується отримання вказівки і не вірити в тій частині, яка стосується виконання вказівки.

Щоб не обтяжувати себе вирішенням цієї неможливої для вирішення проблеми, досудове слідство долучило до справи вирок Свалявського районного суду Закарпатської області від 31 січня 2006 року, яким Паульо В.Д. визнаний винним у вчиненні злочинів, передбачених статтями 294 ч.1 157 ч.2 до умовної міри покарання.

 

Суд з’ясував всі обставини у Сваляві безпроблемно на рівні безтурботності. Застосував статтю 299 КПК України, послухав Пауля В.Д. процитував, його пояснення, як завжди про вказівки та щодо власних дій: „Особисто він фізичного тиску на дітей та тілесні ушкодження їм не наносив”, — і засудив.

 

Що з цього вироку можна побачити? Лише те, що він буде існувати рівно стільки, скільки цього буде бажати Паульо В.Д. Перша ж його скарга на цей вирок буде задоволена і він буде скасований.

Щодо встановлених цим вироком дій Різака І.М., то він є ще одним підтвердженням МАССОВИМ ПОРУШЕННЯМ прав саме Різака І.М.

Слідчий долучає до справи цей вирок зовсім не тому, що в ньому йдеться про вказівку Різака І.М. Без цього вироку слідчий не має жодної іншої можливості доводити, що Паульо В.Д. хоч щось зробив на її виконання. Доводити винні дії Пауля шляхом процесуальних доказів – показами свідків, потерпілих, впізнанням, в цій справі слідчий вважає зайвим, він збирає копії з протоколів і зшиває у справу Різака І.М. В такий спосіб матеріали кримінальної справи по обвинуваченню Різака І.М. майже не містять доказів, встановлених статтею 65 КПК України. Але якщо б вони і були, то ці докази втягували б нас у незаконні дії – у з’ясування винних дій Пауля В.Д. Власне, цим ми і займалися, адже жодному потерпілому і, за рідким винятком, дійсно свідку (тобто, не тому, хто вже був засуджений), нічого не було відомо про так звані дії Різака І.М.

 

Отже, слід дійти висновку, що

1.свідок Паульо В.Д. протягом досудового і судового слідства по своїй справі, протягом досудового і судового слідства по справі Різака І.М. дає покази про отримання від Різака І.М. вказівки злочинного змісту. Зміст цієї розмови чув лише Паульо В.Д. і більше ніхто;

2.свідок Паульо В.Д. протягом кримінального провадження по двом справам, неодноразово будучи допитаним і в якості свідка і в якості обвинуваченого і в якості підсудного, послідовно стверджував про свою невинуватість у вчиненні масових заворушень та дій, спрямованих на перешкоджання проведенню агітації. Тобто, Паульо В.Д. заперечував факт виконання вказівки Різака І.М.

 

Таким чином в цьому судовому засіданні, розуміючи, що цей судовий процес не може вирішувати питання винуватості Пауля В.Д. належить дійти таких висновків:

1.вирок про засудження Пауля В.Д. не може бути доказом вини ні Пауля В.Д. ні Різака І.М. Неможливість застосування преюдиції в кримінальному процесі позбавляє права посилатись на обставини, встановлені іншим вироком;

2.покази Пауля В.Д. про отримання вказівок від Різака І.М. є непідтвердженими іншими об’єктивними доказами по справі;

3.покази Пауля В.Д. засвідчують, що вказівки Різака І.М., якщо такі і були, лишились ним не виконаними; ще раз застерігаю від помилки Свалявського суду – навіть маючи обвинувальний вирок, не можна встановлювати винні дії іншої особи, яка не є підсудним у цій справі і яка, тим більше, заперечує вчинення винних дій. Доказом у справі є лише те, що передбачено статтею 65 КПК України;

4.в справі немає жодного доказу, який би свідчив, що події у Сваляві є результатом дій саме Різака І.М.

 

Інакше кажучи, слідчий потрапив у пастку, яку готував Різаку І.М. Довести причетність Різака до Свалявських подій можна тільки довівши вчинення злочинних дій Паульо В.Д. та Чубарко І.І., котрі б вказували на виконання злочинної вказівки. Інакше його вказівка – пустий звук, який не породжує кримінальних наслідків, адже інкримінуються матеріальні склади злочинів. Жодної законної можливості встановити вину цих осіб в справі немає. Стосовно Чубірко І.І. справу виділено в окреме провадження і суд не може висловити думку про його винуватість. Паульо В.Д. – не відданий суду у цій справі, він не є підсудним, він пояснив, що злочинних вказівок ніколи не виконував і наш судовий процес не може встановити нічого іншого. Посилання на Свалявський вирок є неможливим і тому, що він не є ні доказом, ні джерелом доказу, визначеним статтею 65 КПК України і тому, що Паульо В.Д. заперечує його висновки по суті, на що, як засуджений, має право, щоправда результат повинен отримати в іншому суді.

 

Тобто, аналіз так званим злочинним діям Різака І.М. на цьому вичерпаний. Досудове слідство каже про надання такої вказівки лише двом особам.

Але, як завжди у цій справі найцікавішим є те, що слідчий замовчує. Так, слідчий мав у своєму активі готового догоджати свідка Рущака Б.І. Він надає надзвичайні покази. Він не телефоном, а спілкуючись особисто з Різаком І.М. не де-небудь, а  в його кабінеті особисто 13 листопада 2004 року отримав вказівку від Різака І.М. їхати у Сваляву робити масові заворушення. Чому б такого цінного співучасника не включити у постанову про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого?

Біда в тому, що Рущак Б.І. не бажає бути співучасником. Тому слідчий мусить визнати, що Рущак Б.І. вказівку почув, лишив її без виконання, отже відносно нього належить винести постанову про відмову в порушенні кримінальної справи і включити його в перелік свідків, за принципом – послухайте, що людина говорить. Почитали і послухали. Про Різака – що завгодно і скільки завгодно, а про себе – це занадто. Наприклад в суді

На питання захисту:

„ Я особисто не закликав людей до штурму.

 Я особисто вказівку Різака не виконував і ці дії не вчиняв.

 Я їм ніяких вказівок не давав.”

На питання Різака І.М.: „Я особисто не закликав до вчинення насильницьких дій.”

Та, власне, навіщо цитувати цього свідка, якщо слідчий своєю власною постановою визнав, що Рущак Б.І. жодних дій, спрямованих на виконання вказівки Різака І.М. не зробив.

Отже, слід дійти висновку, що постанова про притягнення Різака І.М. в якості обвинуваченого по статтям 365 ч.3, 294 ч.2, 157 ч.1 є необґрунтованою, такою що не відповідає процесуальним вимогам, встановленим ст..131, що і було доведено в суді.

Це незаконне обвинувачення слугувало підставою для третього затримання Різака І.М. 12 вересня 2005 року, яке сталося в СІЗО в місті Ужгороді. Для цього слідчий виділив Свалявський епізод в окреме провадження. Затримання цинічне як за формою так і за змістом. Різак І.М. вже був визнаний обвинуваченим по справі, коли у слідчого виникла думка затримати його з підстав, які існують лише для підозрюваної особи. Цим затриманням слідчий „камня на камні” не лишив від Конституційних гарантій, від прав, наданих процесуальним законом особі, яка затримується по підозрі у вчиненні злочину.

В суді ми змарнували безліч часу на з’ясування подій в Сваляві, не маючи доказів причетності до них Різака І.М.

Ці докази не лише позбавлені змістовної цінності у справі Різака І.М., вони є ще і непроцесуальними.

Так слідчий включив до списку свідків Пауля, Гуранича, Поповича, Машіко, які були засуджені по подіям у Сваляві, значить, мали і мають певні права при необхідності надавати пояснення по іншій справі з тих же обставин. Їхні права недотримані.

Потерпілі, яких слідчий в додатку до обвинувального висновку визначив такими, отримали цей статус в інших справах; встановити достеменно в яких – можливості немає. Ні до слідчого Данчі, ні до Івано-Франківського суду з проханням визнати їх потерпілими або цивільними позивачами – не звертались. Щодо суті – їм нічого не відомо про причетність Різака І.М. до цих подій.

Працівникам міліції, які були на місці події, і які є чи то свідками. Чи то потерпілими, нічого про дії Різака І.М. не відомо. За виключенням Бізілі І.В., котрий каже, що Різак І.М. йому теж телефонував, при цьому вказівок не давав, а от вчив працювати. Жодні намагання перевірити його покази не мали успіху. На який номер йому телефонував Різак І.М. – він згадати не може, з якого номеру телефонував Різак І.М. – не знає. Думаю, слідчий свідомо не перевірив пояснення Бізілі. Збирання томами телефонних розпечаток для нього звична справа. А тут треба було перевірити лише 2 телефонних номери Бізілі за 13 листопада 2004 року. Не зробив.

Прошу виправдати Різака І.М. у зв’язку з відсутністю в його діях інкримінованих злочинів, передбачених статтями 365 ч.3, 294 ч.1,157 ч.2 КК України.

8 001