Міжнародний день рідної мови: чим є українська для нас 21 лютого відзначається Міжнародний день рідної мови, головна мета якого – захист мовної й культурної багатоманітності.
Мова – це історія народу, інтелектуальний та духовний результат кількатисячолітньої еволюції етносу. У світі існує близько 6 тисяч мов, 43% з них знаходяться під загрозою зникнення. Зокрема, лише в Європі під загрозою перебувають 30 мов. Українці виборювали своє право говорити українською декілька століть. І нині рідною українську мову вважають за різними даними від 41 до 45 млн осіб у всьому світі.
Як слушно зауважував іспанський політик Хосе-Марія Арце: «Мова зникає не тому, що її не вчать інші, а тому, що нею не говорять ті, хто її знає».
Тож важливо ставитись до рідної мови не тільки як до символічного засобу самоідентифікації, а й використовувати її щодня. З 2014 року українська мова активно розширює поле свого функціонування: на телебаченні, радіо, в друкованих виданнях, кінематографі, державних установах, місцевому самоврядуванні, обслуговуванні.
Як показують статистичні дані, на українську переходять дедалі більше українців і у побуті. З нагоди свята ми спробували вияснити, чи відчутними є ці зміни у суспільстві, а також чим є українська мова для українців зараз. Наталія Венжинович, завідувачка кафедри української мови, д. ф. н, професорка:
– Рідна мова... Немає милішого на світі, ніж рідне слово, якому навчили нас у дитинстві батьки. За слово, мовлене українською, складали голови у битві з ворогом наші предки. Для мене українська мова – це святиня, яку потрібно оберігати, як зіницю ока. Спостерігаю нині великі зміни: українська звучить усюди, українською спілкуватися престижно. Іспит з української мови складають обов’язково всі держслужбовці. Пишаюся нашою мовою, такою милозвучною, такою багатою, такою барвистою. У мене були прекрасні вчителі, а нині я навчаю студентів і радію їхнім успіхам у студіюванні найціннішого скарбу – української мови, яка є ідентифікатором нашої гордої нації. І нехай ніхто не сміє зазіхати на нашу мову, наше національне надбання – ми захистимо його!
Василь Путрашик, головний редактор Медіацентру УжНУ, старший викладач кафедри журналістики:
– Так, ви цілком слушно зауважуєте: мова – дуже складний і багатогранний феномен. У цьому її сила і уразливість водночас. Потуга очевидна, адже загальновідомо, що в умовах бездержавності чи іноземної агресії саме мова дає змогу утриматися нації на плаву, не розчинитися в несприятливому середовищі. І доки представники народу цього свідомі – житиме й народ. Мова – зброя, мова – захист, мова – об’єднавчий чинник, мова – зв’язок поколінь... Ми раз у раз чуємо ці сентенції. Але важливо, щоб йшлося не просто про збиті повторювані фрази, – треба, щоб їх зміст став аксіомою для кожного. Ідеально ж, аби це було вже навіть не просто розуміння (результат розумової діяльності), а «запис» на рівні підсвідомого. Тоді жодні ворожі маніпуляції не страшні. На жаль, велика частина наших співвітчизників досі спрощено бачить роль мови для нації, вбачаючи в ній лише інструмент спілкування, без заглиблення в інші функції... Але я оптиміст. Тенденції зміни ситуації є. І те, що в нас уже діє мовна стаття освітнього закону, власне мовний закон, поступово набувають чинності нові й нові його норми, – для мене однозначно позитив. Цими документами засвідчено, що в Україні нарешті формують українськомовноцентричну політику. Державна мова має потрібну їй підтримку і захист. Зміни відчутні, можливо, не аж так виразно і настають не так швидко, як хотілося б, але це питання часу. Чи відчуваю їх особисто я у повсякденні? Річ у тім, що на Закарпатті українська – літературна чи діалектна – і була повсюдна й повсякденна. Як природно у нас сприймаються й мови етноспільнот. А т.зв. «мовну проблему» час від часу намагаються актуалізувати хіба що політичні інсинуатори. Переконаний, ці спроби залишаться марними. У загальнодержавному ж вимірі започаткована мовна політика теж зробить свою справу, головне, аби її вкотре не згорнули. Чим українська мова є для мене? Це моє обличчя і моя душа. Моя пожива і моя спромога. Мій інструмент, і щит, і меч. Запафосно? Можливо. Але ж воно так і є:).
Юлія Медюх-Войціховська, випускниця УжНУ, поетка, журналістка: – Рідна мова – це та, якою ти думаєш, молишся, зізнаєшся в коханні, пишеш вірші... Мова, день якої, відповідно до вжитку, – щодень, а не лише раз чи двічі на рік. Але таке свято, безперечно, – добра нагода вкотре наголосити на важливості відповідальності кожного носія мови, порушити проблемні питання, обговорити шляхи вирішення.
Після введення мовних квот українська значно розширила поле впливу, й тішить, що закон підтримує, наприклад, право отримати ті чи інші послуги українською. Але в кожного й надалі залишається вибір: що слухати, дивитися, читати.
Я, зокрема, давно сформувала свою, як тепер модно казати, інформаційну бульбашку: читаю книги лише українською, спілкуюся здебільшого з українськомовними людьми, слухаю українську музику (якої після мовних квот помітно побільшало), дивлюсь українські фільми або стрічки виключно з цим дубляжем, стежу за українськомовними блогерами, ютюб-каналами тощо.
І якщо це поширене явище, наприклад, у західних областях, то розумію, що така ситуація зовсім не у всіх куточках країни.
Проте у час зовнішніх загроз, тривожних валіз і неспокою, важливо розуміти стержні, опираючись на які тримаєш рівновагу. І саме мова – один із таких. Один із найміцніших.
Українська – живописна та розмаїта мова, тож із нагоди свята також хочеться подарувати читачам вірш із моєї майбутньої поетичної збірки про симбіоз реалій і непозбувної віри в казкове поміж буденністю:
Денні дива-вітри і дива вночішні
В’ються в дуетах, буднє маліє скоріш.
Очі зіркаті неба у вікна тішать.
Час цей чарівний – в часі цім пишеться вірш.
Жінка-абетка тулить перо в гуаші,
В світлі без імені квітам дає імена.
Зерна збирає, сріберну росу п’є натще:
Яблунь пелюстка, хвоя і купина.
Сни променять джерелами і садами,
Впівніч між цвітом любов – найсолодший плід.
Рими у кошики зібрані поскладали,
Зверху слова, змісти тонкі наспід.
І як дійде ця мить до малої крапки,
Стрінеться те, що стало і що було,
Світом розлиються крапельки благодаті,
Як поцілунок янгола у чоло.
Ганна Фельцан,
Інформаційно-видавничий центр УжНУ