Талант керівника проявляється у роботі Василя Васильовича Ковбаска знаю вже десятки літ. Неодноразово доводилося брати в нього інтерв’ю, вести мову про наболілі проблеми району, шляхи їх вирішення. Завжди говорив щиро, відверто, висловлював мудрі думки, вимальовував перспективу розвитку рідної Іршавщини. Пригадую, на першому плані у нього був ремонт доріг. Його непокоїло те, що вони вкрай у занедбаному стані.

– Перше, що я зробив, ставши головою райдержадміністрації, об’їхав населені пункти, – сказав якось у розмові Василь Васильович.

– Найбільше мене подивували дороги . Куди не кинь – всюди клин. А дороги – це артерії життя. Від того, в якому вони стані, залежить і настрій людей, і надійна робота автотранспорту. В.В. Ковбаско із душею взявся за ремонт доріг – проводив наради керівників, зустрічався з депутатами райради, звертався по допомогу до керівників області. Звісно, все опиралося в кошти. І немалі. А район може робити це тільки у межах тих сум, які «спущені» зверху.

Надійною опорою Василя Васильовича був тодішній голова районної ради Станіслав Сухан. Працювали, як тепер прийнято говорити, єдиною командою. І небавом результати були наяву.

Другим важливим фактором у роботі В. Ковбаска було збереження позитивних тенденцій в економіці району. Якщо у 2011 році район був згідно з рейтинговою оцінкою на 16 місці, то за керівництва Василя Васильовича посів 10. Запрацювали ПАТ «Іршавський абразивний завод», ПАТ «Іршавський МЗУ», ТзОВ «К’Лен», ДП «Довжанське ЛМГ», ТзОВ «Біемме Україна».

Як керівник району, В. Ковбаско турбувався і про створення нових робочих місць. Зокрема, на околиці Іршави було розпочато будівництво нового заводу по виробництву джгутів та кабельно-провідникової продукції. Підприємство розраховано на 400 робочих місць.

Непокоїло В. Ковбаску і сміттєзвалище в районі. Особисто зустрічався із керівником фірми «Земпрес» з міста Пештяни (Словаччина). Вони обговорили реалізацію в районі проекту з централізованої утилізації сміття.

На основі попередніх домовленостей у нас створено «Еко-Ір» зі словацькими інвестиціями. Намічалося, що всі податки цей суб’єкт підприємницької діяльності сплачуватиме до районної казни. Наразі фірма власним транспортом звозить сміття. У перспективі – сортуватиме його, окремо розміщуватимуть скло, папір, пластмаси тощо.

Що не піддається переробці, утилізують. Для цього споруджуватимуться касети. Це цивілізований підхід до справи. У зв’язку з переходом В.В. Ковбаска на інше місце роботи цей вкрай важливий для району проект не вдалося реалізувати дотепер. Хоча наміри були хороші – захоронення побутових відходів з дотриманням відповідних норм добре позначилися б на екологічній ситуації.

Хвилювало Василя Васильовича і те, що багато земельних ділянок у районі просто пустує. А фермерські господарства діють здебільшого на папері. Хоча є і хороші приклади – ФГ «Лан» у Кам’янському. Тут щороку збирають високі урожаї озимих і ярих зернових. Василь Васильович прагнув у районі змін.

Протягом 2012 року були здійснені заходи по розмежуванню медичних закладів на такі види надання медичної допомоги: «швидка» медична допомога, медичні заклади первинної медико-санітарної допомоги і спеціалізовані заклади (районна лікарня, районна стоматологічна поліклініка).

На базі відділення районної лікарні була створена станція «швидкої» медичної допомоги, а в с. Дунковиця відкрито бригаду «швидкої» медичної допомоги. Мережа бригад «швидкої» медичної допомоги в м. Іршава, селах Кушниця, Довге, В. Раковець, Загаття, Дунковиця забезпечує доїзд «швидкої» до найбільш віддаленого населеного пункту в нормативний час – 20 хвилин.

На нарадах, які проводив В.В. Ковбаско, він часто наголошував, що найважливіше завдання, яке поставив перед собою: хворий, який потрапив у лікарню, повинен бути забезпечений медикаментами. Наразі і тоді, і дотепер людина сама купує для себе препарати. А так, – казав Василь Васильович, – не повинно бути.

Необхідно також покращити медичне обслуговування у стаціонарних відділеннях охорони здоров’я пільгових категорій – учасників ліквідації аварії на ЧАЕС, бойових дій та ветеранів війни. В.В. Ковбаско прагнув відкрити міський автобусний маршрут, за допомогою якого можна було б добиратися у заклади, установи, що розташовані на околиці міста. На жаль, це в Іршаві не зроблено і дотепер. Дбав Василь Васильович і за розвиток освіти в районі (за фахом він — педагог).

Для забезпечення ефективного використання комп’ютерних комплексів розширено кількість факультативів, гуртків, введено спецкурси, додаткові години інформатики за рахунок варіативної частини. 46 ЗОШ І-ІІ і ЗОШ І-ІІІ ступенів користуються послугами інтернету. Велика увага приділялася покращенню матеріальної бази освітніх установ району. Було зроблено капітальний ремонт даху Підгірнянської ЗОШ І-ІІ ступенів, спортзалу Загатської ЗОШ І-ІІІ ступенів, облаштування внутрішніх санвузлів Осійської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Приборжавської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Кам’янської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Довжанської ЗОШ І-ІІІ ступенів, Нижньоболотнянської ЗОШ І-ІІ ступенів, реконструкція Греблянської ЗОШ І-ІІ ступенів.

За час роботи на посаді голови Іршавської райдержадміністрації Василь Ковбаско продовжив роботи по заміні вікон та дверей на металопластикові, покращенню водопостачання, облаштування внутрішніх туалетів, придбання шкільних меблів та ін. Талант мудрого і досвідченого керівника Василя Васильовича проявлявся у всьому.

Він усіляко підтримував проведення в районі міжнародного фестивалю «Іван Попович збирає таланти». Наголошував, що в районі давно настав час створення музеїв – народних артистів України І. Поповича з Осою, Степага Гіги з Білок, відомого письменника Василя Феннича з Ільниці, композитора, автора неофіційного гімну Закарпаття «Верховино, мати моя» Михайла Машкіна з Довгого, основоположника закарпатської школи живопису Адальберта Ерделі із Загаття. На його погляд, більшу увагу слід приділяти і вшануванню всесвітньо відомого силача Івана Фірцака-Кротона.

Давно настав час, вважав Василь Ковбаско, у Білках відкрити музей, де б зберігали його нагороди, відзнаки, документи, фотографії, вирізки з газет, афіші… Це дало б можливість залучати туристів не лише Закарпаття, але й України та закордону.

Саме на таких людях, як Іван Кротон, повинно виховуватися молоде покоління. Спільними зусиллями активістів села Ільниця Василя Павлищі, Василя Ловски, директора районного краєзнавчого музею Андрія Світлинця, автора цих рядків і Василя Ковбаски було знайдено могилу письменника Василя Феннича в м. Мукачово і на її місці встановлено пам’ятник.

Ільничани (В.В. Ковбаско народився 25 вересня 1957 року в с. Ільниця, присілок Новоселиця) можуть гордитися своїм земляком, який все життя трудився на державу. Працював майстром виробничого навчання ПТУ№1 м. Мукачова, завідувачем Мукачівського відділу освіти, директором СПТУ №1, директором ДПТНЗ. Певний час очолював Воловецьку і Свалявську райдержадміністрації.

Із 2004 по 2005 роки – начальник державної судової адміністрації Закарпатської області.

В.В. Ковбаско – відмінник освіти УРСР, відмінник освіти України, заслужений працівник освіти України, доктор права, нагороджений нагрудним знаком «За розвиток регіонів», орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, нагрудним знаком А. С. Макаренка.

Водночас В. Ковбаско має за плечима великий досвід депутатської діяльності.

Він – і тепер депутат районної ради.

Разом із дружиною Світланою Семенівною виховали двох дітей – дочку Мирославу і сина Василя.

Василь ШКІРЯ

Директор відокремленого підрозділу НУБіП України «Мукачівський аграрний коледж» Юрій Садварі:

«У всі часи в основі добробуту нації був хліб, а ті, хто його вирощував, завжди були найпотрібніші»

 

Підготовка працівників земних професій, які б забезпечили якнайшвидшу відбудову України і повернення її до нормального життя після війни, актуальна як ніколи.

Це відображено і в державних замовленнях на підготовку фахівців в освітніх закладах, де пріоритет надано не менеджерам чи юристам, а фахівцям, які працюють на економічну міць держави.

В аграрній галузі це агрономи й садівники, зоотехніки й ветеринари.

Побувавши в Мукачівському аграрному коледжі — відокремленому підрозділі Національного університету біоресурсів і природокористування України, кореспондент «УК» поцікавився в його директора Юрія САДВАРІ особливостями підготовки фахівців, котрі завтра відповідатимуть за продовольчу безпеку країни.

Від плуга до наукоємних виробництв

— Пане Юрію, від аграріїв залежить добробут українців. Понад сторічний досвід підготовки таких спеціалістів в очолюваному вами закладі дає підстави вважати коледж одним зі стовпів підготовки аграріїв у нашій країні.

Що тут, на ваш погляд, найважливіше? Коли йшли до нас, зауважили давнього плуга, який встановлено перед головним корпусом?

Ми його привезли за 100 кілометрів звідси і встановили не просто для атракції, а для наочного нагадування: в усі часи в основі добробуту нації був хліб, а ті, хто його вирощував, завжди були найпотрібніші і їх ніким не можна було замінити. За великим рахунком, мало що змінилося. Нам так само потрібен хліб, відмінність лише в тому, що його вирощування перейшло в розряд високих технологій. Давати студентам ці знання, підкріплюючи практикою, прагнемо в коледжі.

— Як ваш заклад діє в умовах війни?

— Щоб не знижувати ефективності навчального процесу і студенти, як кажуть, не розслаблялися, ми дистанційні заняття поєднували із живими — в режимі офлайн. Адже є теми, які потребують наочного демонстрування явищ, процесів. Наприклад, ветеринар не засвоїть потрібних знань, якщо обмежиться суто таблицями замість того, щоб побачити всі маніпуляції на прикладах живої тварини. А ще ж треба і власними руками спробувати все зробити! Останні кілька місяців повністю працюємо наживо. Студенти наповнили аудиторії, викладачі мають змогу краще доносити до них навчальний матеріал.

— Щоб коридори гули, потрібно багато студентів. У вас так?

— Воєнний стан у країні, звичайно, позначився і на нашому закладі, оскільки в гуртожитках ми приймали значну кількість внутрішньо переміщених осіб. Вони були під постійною увагою дирекції, психолог, який є у штаті закладу, надавав практичну допомогу. Важливо, що навчальний процес не переривався ні на день. Ми навіть збільшили набір студентів-першокурсників. Торік на денну і заочну форми навчання прийняли загалом 1111 хлопців і дівчат. Можу зробити висновок, що коледж стає дедалі привабливішим для молоді, як і спеціальності, що є в нас.

— Їх чимало, зокрема банківська справа, туризм і рекреація. Але провідне спрямування закладу аграрне. Тож чи відповідає ця назва суті?

— Почну з геодезиста й землевпорядника, бо ці фахівці чи не найпотрібніші в час, коли країна перейшла на вільний ринок землі. А засадничими, тобто від самого існування закладу, були й залишаються суто виробничі спеціальності: агрономи, садівники й виноградарі. Їх, а також фахівців з ветеринарної медицини, переробки сільгосппродукції, екологів готуємо і для Закарпаття, і для всіх інших регіонів. Навчаються не лише закарпатські дівчата й хлопці, а й хмельничани, буковинці, прикарпатці, навіть є студенти із Дніпропетровщини.

— Коротко охарактеризуйте підготовку фахівців-агрономів, адже це спеціальність широкого спектра застосування.

— Їх не можна готувати відірвано від основного ресурсу — землі. Тому студенти вже відтепер, з ранньої весни, готуються обробляти 110 гектарів землі, на яких потім і сіють, і збирають урожай, і проводять досліди. Великих зусиль коштувало виготовити акти про власність на цю землю, бо були нахабні спроби відібрати її в коледжу. Від них зрештою ми відбилися.

— Виробничий музей у коледжі — трохи незвично.

— Музей різних сортів зернових культур має полегшувати підготовку агрономів. Щороку з наших стін виходить їх понад три десятки — молодших спеціалістів і бакалаврів. А ще дипломи державного зразка отримують півтора десятка садівників і виноградарів. Цих фахівців у закладах передвищої освіти західних областей України не готують більш ніде. Їхню підготовку здійснюємо за спеціалізацією «Організація і технологія ведення фермерського господарства». Це майже повна гарантія, що випускники не залишаться без роботи. Хто хоче йти далі й здобувати вищу освіту, тим відкрита дорога в Національний університет біоресурсів і природокористування України. Там на бюджеті продовжують навчання до двох десятків наших випускників.

— Розмовляємо про ті професії, які для людей дають хліб і до хліба. Що ще важливо в цьому контексті?

— Безумовно, матеріально-технічна база. До прикладу, щоб підготувати фахівця з ветеринарії, книжки і підручники — лише верхівка айсберга. Насамперед потрібно мати добре обладнані лабораторії. У нас на цій спеціальності їх аж чотири: із птахівництва, кролівництва, рибництва і свинарства. Не порушуючи букви закону про поведінку із тваринами, проводимо навчання на прикладах із живими організмами, а не на плакатах. Звіряємо годинники із сусідами.

— Як близькість кордонів із країнами Євросоюзу сприяє контактам з тамтешніми колегами?

— Ще сім — вісім років тому започаткували міжнародну співпрацю з коледжами сільськогосподарського напряму Угорщини й Німеччини щодо стажування. Невдовзі, у травні, студенти разом з викладачами поїдуть ознайомлюватися з досвідом в однопрофільному навчальному закладі австрійського міста Бургенланд. Там, як і в нас, готують агрономів і садівників. У нас підписано рамкову угоду з Кошицьким університетом ветеринарної медицини та фармації сусідньої Словаччини. Туди наприкінці місяця теж поїдуть два десятки студентів. Через обмеження на виїзд хлопців призовного віку їхатимуть, звичайно, лише дівчата. Тож звіряємо годинники з колегами з ЄС. Замкнутися у своєму середовищі й не відчувати подиху часу, не вловлювати вітру змін означає зупинитися в розвитку. Тому розширюємо зв’язки між навчальними закладами і в своїй країні, й за кордоном. Звичайними явищами стали міжнародні і всеукраїнські науково-практичні конференції, що проходять на нашій базі. 

З очільника на держслужбі — в педагоги

— Ви стали директором коледжу, перейшовши із практичної роботи на державній службі. — Так, це сталося сім із половиною років тому. Ректор НУБіП України Станіслав Ніколаєнко, з яким тісно співпрацювали ще в часи моєї роботи на посаді заступника голови Держкомітету ветеринарної медицини, запропонував очолити відокремлений структурний підрозділ — аграрний коледж у Мукачеві. У той час я був керівником Головного управління ветеринарної медицини в Закарпатській області. На зміну роботи погодився і робив усе що міг, аби виправдовувати довіру. Навіть щоб повністю відповідати своєму новому призначенню, здобув фах педагога в стінах НУБіП України. За роки, що минули відтоді, на всі 100 відсотків змінено структуру навчального й виховного процесів, забезпечення матеріально-технічними засобами. Вклали в це майже 7 мільйонів спеціальних, тобто тих, що заробили самі, коштів. Вони пішли на нове обладнання лабораторій, ремонти приміщень: від одного комп’ютерного класу доросли до 17; поміняли понад 450 вікон, і це далеко не все. Тепер хочемо довести до європейського рівня всі гуртожитки.

— Які зміни в кадровому забезпеченні?

— Скажу лише про науку. Коли я прийшов у коледж, то тут був один кандидат наук, а нині їх 14, двоє докторів філософії. І навчання в аспірантурі відбувається на базі нашого закладу. Викладачі працюють напряму з науковцями НУБіП України. Понад два десятки разів наш заклад відвідували ректор, проректори, декани факультетів цього вишу. До того ж на базі нашого коледжу діє міжкафедральна лабораторія національного університету. Двічі на базі коледжу відбувалися виїзні засідання підкомітету Верховної Ради, присвячені аналізу питань земельного устрою. Усе це — результат зусиль усього колективу, працівникам якого вдячний за старання.

— Цими днями відзначаєте 70-річчя. Вітаючи вас, хочеться почути про подальші плани.

— Вони завжди одні й ті самі: поліпшувати матеріальне забезпечення коледжу, підвищувати рівень знань і вдосконалювати практичні навички студентів, насичувати їхнє дозвілля спортом і заходами для духовного розвитку. Лише тоді матимемо право залишатися серед провідних навчальних закладів західних областей нашої держави, знаними і в Україні, і в суміжних європейських країнах.

Василь БЕДЗІР

«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Юрій САДВАРІ.

Народився 4 квітня 1953 року в смт Чинадійово Мукачівського району Закарпатської області. 1972-го закінчив Мукачівський радгосп-технікум, 1988-го — Львівський зооветеринарний інститут.

Працював ветеринарним фельдшером, головою правління колгоспу, заступником голови Мукачівської районної та Закарпатської обласної державних адміністрацій, начальником Головного управління ветеринарної медицини в Закарпатській області, заступником голови Державного комітету ветеринарної медицини України.

З 2015 року –– директор відокремленого підрозділу НУБіП України «Мукачівський аграрний коледж».

Заслужений працівник ветеринарної медицини України.

 

Доля легендарного керівника, почесного громадянина міста Виноградів, Почесного Президента ТОВ «Сандерс-Виноградів» Германа Зельмановича виявилася щедрою і на важкі випробування, і на заслужені винагороди.

Керівник, до якого за благодійною підтримкою звертаються практично всі ветеранські, культурницькі, спортивні та інші організації, людина, яка запросто дає фору молодим підприємцям у вмінні вести власну справу, керувати колективом, людина, яку під час кожних виборів розшукували амбіційні політики, щоб скористатися його авторитетом, людина, яка забезпечує роботу й заробіток для багатьох сотень земляків, з чиєї подачі стали на ноги нові керівники й підприємці. За всі роки численні інвестори приймали рішення працювати в Україні, тільки проконсультувавшись з Германом Розенталом.

Удостоєний звання «Кращий роботодавець України», нагороджений Почесною відзнакою Торгово-Промислової палати України «Золотий знак Меркурій». Указом Президента України йому присвоєно почесне звання «Заслужений працівник промисловості України». Герман Розентал народився 4 серпня 1931 року в селі Широкий Луг.

Село мало на той час досить велику єврейську общину.

Разом з Германом виростали сестри Белла та Марія, брати Яків і Міша. Батько був учителем і виховував дітей у суворій традиційній релігійності. Крім загальноосвітньої школи, Герман відвідував і єврейську школу, де вчили молитися та основні принципи співжиття. А ще сім’я займалася землеробством, як і всі односельці. Розентали мали землю, три корови…

Перші 10 років запам’яталися тільки світлими моментами – навчання в школі, ігри з однолітками, розваги, спорт, мрії про красиве майбутнє… На жаль, сонячне дитинство тривало недовго. Європа поступово опинялася під чоботом фашизму.

Одні держави поспішали приєднатися до гітлерівської Німеччини, інші були розчленовані між тоталітарними супердержавами. Щодо ставлення до євреїв з боку Гітлера та його сателітів у родині Розенталів не мали ілюзій. І коли влада оголосила про відправку євреїв у гетто, глава родини Зельман Розентал прийняв виняткове рішення – йти в ліс і там переховуватися.

Це була єдина сім’я в Широкому Лузі, а може й на всьому Закарпатті, яка виявила спротив і відмовилася виконати вимогу профашистської влади. Розентали переховувалися у карпатському лісі до глибокої осені, жили з принесених запасів, грибів і ягід, щось купляли від місцевих жителів. Але, врешті, мадярські жандарми розшукали і захопили всю сім’ю.

Невдовзі їх доставили в Будапешт, а там розділили в різні табори. Окремо поселили матір, окремо – батька, окремо – братів і сестер. Життя в гетто було розраховане на те, щоб його поселенці з часом вимирали від голоду й хвороб. Але час від часу учасники підпільного спротиву переправляли маленького Германа в дитячий будинок, підгодовували. Інколи їх попереджали про облави і тоді хлопчину знову повертали в гетто, поки небезпека не мине. Так тривало до самого визволення Будапешта.

Після воєнних поневірянь та переслідувань, фашистського полону вся сім’я Розенталів зуміла возз’єднатися – батьки, брати й сестри повернулися у Широкий Луг, а згодом оселилися у Виноградові. Післявоєнний Виноградів виявився більш привітним до Розенталів. Невеличке містечко було затишним, акуратним і обіцяло нові перспективи.

Старший брат Михайло вивчився на шевця – ремонтував і шив взуття, Герман пішов працювати в ательє кравцем. Містяни відразу зауважили ввічливого майстра, уважного до замовників, який з усією відповідальністю ставився до справи.

Потім була служба в армії у залізничних військах, після чого повернувся у Виноградів, який став його містом ось уже 76-й рік. Таким, до речі, є й офіційний трудовий стаж Германа Розентала. Невдовзі він одружиться з симпатичною дівчиною на ім’я Ліля, разом з якою облаштують свою оселю. Герман Розентал став керівником ательє, а пізніше директором комбінату побутового обслуговування.

У 1963 р. він закінчив Московський технологічний технікум за спеціальністю «Швейне виробництво», технік-технолог швейного виробництва. У 1974 р. – факультет економіки торгівлі Львівського торгово-економічного інституту, економіст.

1962 року Герман Розентал розпочав проект, який з часом стане промисловою візитівкою Виноградова, про Виноградівський промкомбінат знатимуть далеко за межами Закарпаття й України.

На запитання: «Як все починалося, хто призначив його директором майбутнього керамічного заводу?», Герман Розентал, посміхаючись, відповідає: «Доля призначила».

З роками завод перетворився на промкомбінат, який відігравав виняткову соціальну роль у місті. Адже тут було працевлаштовано понад 2 тисячі працівників – високі зарплати, їдальня, кімнати відпочинку, корпус медичного обслуговування – все для своїх працівників. Коли робітниці комбінату (швачки, розписниці…) йшли на роботу, вони нічим не відрізнялися від лікарів чи вчителів, державних службовців – одягнуті в сучасну одежу, з модними зачісками і оптимізмом в очах.

Сьогодні мало хто знає, що Герман Розентал відіграв вирішальну роль у прокладанні газопроводу до міста. У 70-ті роки, як відомо, всі рішення узгоджувалися за вечерею в ресторані. Це вимагало і дипломатичних здібностей, і здатності залишатися тверезим до вирішального моменту.

Саме Германа Розентала запросив тодішній керівник району на складні перемовини з міністерськими чиновником, від якого залежало рішення про будівництво вітки газопроводу. А коли високопосадовець «дав добро», саме підприємство Германа Розентала збудувало вітку від магістралі в селі Широке до вулиці Мала Польова у Виноградові.

Одна з історичних сторінок міста – знаменита футбольна команда «Керамік». З моменту її створення на базі Виноградівського промкомбінату футбольне життя у Виноградові стало набагато інтенсивнішим. Команда «Керамік» швидко вийшла у лідери обласного чемпіонату і навіть перемагала на всеукраїнському рівні. Ще однією візитівкою Виноградова свого часу стала база відпочинку «Теплиця». Те, що вона й зараз, через багато років залишається важливим центром відпочинку й оздоровлення, свідчить про надзвичайну прозірливість Германа Розентала. На той час, у 1981-91 роках, це була територія із затишними будинками, корпусом для харчування, кав’ярнею, до оформлення якої були замовлені роботи видатного художника-авангардиста Павла Бедзіра.

Найважливіша для городян завжди була житлова проблема. Виноградівський промкомбінат послідовно займався будівництвом житла для своїх працівників. За сприяння підприємства у центрі Виноградова виросли два багатоквартирні будинки спроектовані за найновішими на той час критеріями.

Ще один будинок для сімей комбінатівців був споруджений у північній частині міста. Герман Розентал прийняв рішення побудувати великий дитячий садок на 260 місць.

У 60 РОКІВ ЖИТТЯ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ

«Найвище уміння – почати спочатку життя, розумiння, дорогу, себе» Ліна Костенко

 

Для директора промкомбінату, депутата, одного з найуспішніших керівників Германа Розентала це стало зрозуміло майже відразу, коли почали руйнуватися економічні зв’язки, коли величезне підприємство потребувало нових інвестицій. Але обставини не були на боці Германа Розентала.

Перепоною для нових рішень ставала відмираючи система і деякі керівники. Перед директором стояла дилема – попрощатися із промкомбінатом, власним дітищем, яке виплекав з найпершої закладеної цеглини, залишатися директором без можливості щось змінити на краще, піти на заслужений відпочинок. Але ж це Розентал!

У 60 років, на початку похмурих 90-х, керівник починає життя з нової сторінки, з абсолютного нуля, знову з засміченої забур’яненої цілини і гаражних споруд на краю Виноградова він вирішує зробити для рідного міста ще один подарунок – започаткувати новий промисловий центр.

Завдяки мужньому рішенню, особистому довір’ю з боку німецьких інвесторів (вони вірили тільки слову Розентала і категорично не довіряли тодішній пострадянській системі) на економічній карті Виноградова появилося спільне німецько-українське підприємство «Сандерс-Виноградів».

18 швачок було відправлено на спеціальне стажування в Угорщину, щоб повернувшись, фахово працювати на виноградівському підприємстві. Спочатку жінки працювали у переобладнаних приміщеннях, але за роки «Сандерс-Виноградів» розростався – будувалися нові виробничі споруди, адміністративний корпус, їдальня, готельний комплекс, магазин.

За майже 30 років невелика фабрика перетворилася в одну з найчисельніших у Європі, які працюють у даному сегменті промисловості. Інколи дивує, як Герман Розентал і його підлеглі добиваються перемоги тоді, коли інші підприємства через пандемію масово втрачають замовлення, скорочують потужності, відправляють людей у відпустки.

Показовий приклад – високий попит у Європі на послуги «Сандерс-Виноградів». І він настільки зростає, що доводиться терміново шукати додаткові робочі руки. Є багато причин, але одна із них – атмосфера поваги у колективі, належна оцінка професійної праці швачок. «Дбаймо про своїх людей»,– не один раз повторює Герман Розентал.

 

Разом з батьком добрі справи продовжує син.

На фото: один з провідних і найавторитетніших  бізнесменів і меценатів Закарпаття Єфім Германович Розентал.

У 2001 році Г. Розенталу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Виноградіва». Як сказано у супровідному листі, «Завдяки наполегливості, терпінню і вмінню правильно організувати роботу Герман Зельманович вивів підприємство в місцеві лідери.

Він – засновник змагань з міні-футболу на кубок почесного громадянина Виноградова Германа Розенталя.

Звання почесного городянина присвоюється людям, котрі зробили значний внесок у економічний та соціально-культурний розвиток міста.

Але найголовніше, що Герман Розентал подарував місту – орієнтир, упевненість, що за будь-яких умов можна й треба досягати поставленої мети. І цьому не є перепоною ні роки, ні війна, ні пандемія.

Герман Розентал не любить руїн. Адже вони нагадують про світ далекої війни, розрухи і абсурду.

Тому кожного разу він будує нову споруду, красиву, як мир, кожного разу він починає справу, яка має сенс, має майбутнє для нього самого і для виноградівців.

Василь Горват

Автор фото – пресслужба Міністерства освіти і науки України

Учора відбулася пресконференція, на якій оголосили громади, що візьмуть участь у відборі ініціативи проєкту DECIDЕ з відбудови шкіл, що постраждали від руйнувань під час бойових дій.

За підсумками відбору DECIDE обере до 25 територіальних громад, у закладах освіти яких облаштують до 15 укриттів загальною площею до 100 м2 та до 9 укриттів площею до 500 м2.

Зокрема, укриття на базі закладів освіти відремонтують: до 15 ТГ у Чернігівській області; до 5 ТГ в Одеській області; до 5 ТГ у Полтавській області. Нещодавно на цю ініціативу додатково виділили 4,3 млн швейцарських франків (приблизно 170 млн грн). Крім того, що на ці кошти облаштують укриття у 25 школах, також відремонтують ще одну з чернігівських шкіл і місцевий ІРЦ (інклюзивно-ресурсний центр) у Бородянці, що на Київщині.

Деталі щодо відбору і реєстрація – тут. З початку повномасштабного вторгнення пошкоджено понад 3,5 тисячі навчальних закладів, із яких 337 повністю зруйновано.

Через повітряні тривоги діти змушені перебувати в укриттях, а з огляду на те, що наявні укриття можуть охопити лише орієнтовно 56% учасників освітнього процесу, багато українських дітей позбавлені доступу до якісної освіти.

«Усі українські діти повинні вчитися. Тому сьогодні МОН консолідує зусилля міжнародних партнерів, усіх тих, хто готовий долучатися до цієї нелегкої, але вдячної роботи – відновлення пошкоджених та зруйнованих закладів освіти, побудови та оснащення безпечних укриттів у школах, щоб кожна дитина отримала доступ до якісної і безпечної освіти. Ми вдячні Швейцарії та всім іншим партнерам, які готові доєднатися до того, аби повернути українських дітей до школи», – так прокоментував ініціативу DECIDE Оксен Лісовий, міністр освіти і науки України.

Разом з партнерами ми активно готуємося до нового навчального року. У межах ініціативи МОН з відновлення освітнього процесу «Школо, ми разом!» працюємо над тим, щоб якомога більше дітей мали можливість навчатися. Дуже тішимося, що наші міжнародні друзі підтримують нас, і впевнені, що разом зможемо забезпечити ще більше можливостей для наших дітей.

Якщо ви також представник бізнесу, неприбуткової організації, благодійного фонду і хочете підтримати ініціативу з відновлення освітнього процесу, будь ласка, зв’яжіться з нашою командою – Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам необхідно увімкнути JavaScript, щоб побачити її..

Довідково

Швейцарсько-український проєкт DECIDE («Децентралізація для розвитку демократичної освіти») спрямований на підтримку двох важливих реформ – освіти та децентралізації.

Його метою є сприяння долученню громадян територіальних громад до демократичного врядування, рівноправному користуванню його результатами та отриманню доступу до якісної освіти.

У 2023 році випускниками медичного факультету №2 стали 244 здобувачі освіти.

Близько 80% студентів факультету складають представники Індії, а також громадяни африканських країн та країн Близького Сходу.

Останні роки навчання студентів відбувалось у змішаній формі – онлайн та офлайн. У 2023 році більшість студентів мали можливість навчатись аудиторно, частина навчалась у дистанційному режимі.

Отриманню дипломів студентами медичних факультету передує важливий етап – складання тестового іспиту “Крок 2” та державних іспитів. Успішно впорались з цим завданням наразі 222 студентів.

З чим щиро вітаємо!

Вдячні, що місцем свого професійного і духовного становлення ви обрали саме Ужгородський національний університет.

Хай постійне навчання мистецтву медицини допоможе Вам стати високопрофесійними лікарями.

Щиро дякуємо за допомогу у випуску навчальних посібників Холопік Марії Михайлівні, Холопік Олесі Олексіївні, Садварі Юрію Юрійовичу, Садварі В'ячеславу Юрійовичу, Розенталу Герману Зельмановичу, Розенталу Єфіму Германовичу, Лемаку Володимиру Якубовичу, Гоблику Володимиру Васильовичу, Ковбаску Василю Васильовичу, Герцу Дмитру Івановичу, Кузьмі Василю Васильовичу, Лазуру Ярославу Володимировичу, Бисазі Юрію Михайловичу, Палінчаку Миколі Михайловичу, які вже відгукнулись на наше прохання допомогти надрукувати навчальні посібники доцентки кафедри органічної хімії Навчально-наукового інституту УжНУ, кандидатки фармацевтичних наук Галини Вікторівни Різак.

Для тих, хто хоче підтримати друк навчальних посібників з органічної, біоорганічної та фармацевтичної хімії для студентів УжНУ Галини Різак в цей непростий час:

Оплата приймається безготівковим розрахунком на банківський рахунок з наступними реквізитами:

Фізична особа-підприємець Бреза Антон Ернестович

88017, Закарпатська обл., м.Ужгород, вул.Університетська, 21

Р/р 26005053906404В

ПАТ КБ"ПриватБанк”

МФО 312378

код 3100819752

Або

Картка в банку Приват Банк

Сабов А.М 5457 0825 0220 1234

26 липня 2023 року в м. Будапешт у приміщенні Угорської академії наук відбулося вручення Почесної відзнаки ім. Яноша Ороня «За вагомий внесок у розвиток науки» доценту кафедри фізико-математичних дисциплін Віктору Трошкі. Ця відзнака є однією із найвищих нагород Угорської академії наук. Її присудження відбулося ще минулого року, однак через те, що Віктор Трошкі з перших днів повномасштабного вторгнення перебуває у зоні ведення бойових дій, нагороду йому вдалося отримати лише цього року. У свою чергу Віктор подарував президенту Угорської академії наук гільзу від 122 мм артилерійського снаряду, яку розмалювали на фронті. На малюнку всі емблеми 128 бригади та дивізіону, де служить Віктор та зображення рукостискання (дві руки у кольорах прапорів України та Угорщини).

 

Доцентка кафедри органічної хімії Навчального-наукового інституту хімії та екології УжНУ, кандидатка фармацевтичних наук Галина Вікторівна Різак вузів опублікувала наукові дослідження разом з колегами з інших вузів.

Назва статті: "Problems of falsification of medicinal products in the conditions of the COVID-19 pandemic: adaptation of Ukrainian legislation to the norms of the European Union".

Дякуємо академіку НАН України, професору, доктору хімічних наук, доктору фармацевтичних наук, почесному ректору Національного фармацевтичного університету (м.Харків) Валентину Петровичу Черниху за багаторічне науково-педагогічне консультування Галини Різак.

Вл. інф.