Народився 11 листопада 1938 р. в с. Бойовище Мукачівського району Закарпатської області.

Навчався в місцевій семирічній школі (1946-1953), Мукачівському педагогічному училищі (1953-1957), історичному факультеті Ужгородського державного університету (1957-1962).

По закінченні вищого навчального закладу працював звільненим секретарем комітету комсомолу університету (1962-1964), згодом навчався в аспірантурі (1964-1967).

В Ужгородському університеті пройшла вся науково-педагогічна кар’єра М.М.Болдижара: викладач і старший викладач (1967-1969), доцент і секретар парткому (1969-1973), завідувач кафедрою наукового атеїзму (1973-1983), професор кафедри історії КПРС, згодом політичної історії УжДУ (1984-1993), виконуючий обов’язки декана юридичного факультету (1993), завідувач кафедрою теорії та історії держави і права юридичного факультету (1993-2004), професор кафедри (з 2004 р.).

М.М.Болдижар автор і співавтор 23 монографій.

Серед них заслуговують на увагу „Закарпаття між двома світовими війнами” (Ч.1-2, 1993, 1996), „Краю мій рідний” (1998), „Закарпатська Україна: державно-правовий статус і діяльність” (1999), „Закарпаття між світовими війнами. Факти, події, люди, оцінки” (2000), „Державно-правовий статус Закарпаття (Підкарпатської Русі) в складі Чехословаччини” (2002), „Сучасні табеліони на службі держави й народу” (2002) та ін.

Крім монографій та окремих видань професор Михайло Болдижар опублікував близько 350 наукових і науково-популярних статей у збірниках, газетах тощо.

Основні з них вказані у виданні: „Професор М.М.Болдижар. Бібліографічний покажчик основних праць (До 60-річчя від народження)” (1998).

Український історик, педагог вищої школи Балагурі Едуард Альбертович народився 24 вересня 1931 року у м. Хуст в родині робітників.

Через три роки сім`я переїхала в Ужгород. Закінчив неповну середню школу № 2, а в 1949 році СШ № 1. Одержавши атестат зрілості, юнак поступив в музичне училище (відділення народних інструментів).

Трудову діяльність Едуард Альбертович Балагурі розпочав робітником Ужгородського цегельного заводу.

Далі були роки навчання в університеті (1950-1955), робота в Закарпатському краєзнавчому музеї(1955-1958), аспірантура при відділі археології Інституту суспільних наук АН УРСР (м. Львів) (1958-1961).

З 1 вересня 1961 року працював в Ужгородському університеті.

Пройшов усі щаблі посад : викладачем (1961-1963), старшим викладачем (1963), доцентом (1963-1985), професором (1985-1988) кафедри загальної історії, потім професором (1988-1993, 2001-2004) та завідувачем (1993-2001) кафедри історії стародавнього світу і середніх віків, деканом історичного факультету (1991-1996).

У 1965 році захистив кандидатську, а у 1983 році докторську дисертації.

Вчений був автором низки монографій, серед яких “Закарпаття – земля слов’янська” (Ужгород, 1976; у співававт.), “Давні металурги Українських Карпат” (Ужгород, 1978; у співававт.), “Археология Прикарпатья, Волыни и Закарпатья : (энеолит, бронза и раннее железо)” (Київ, 1990; у співавт.), “Население Верхнего Потисья в эпоху бронзы” (Ужгород, 2001) та ін.

Переважна більшість студій вченого пройшла випробування часом і продовжує зберігати наукову цінність.

Помер 26 січня 2004 року після тривалої хвороби в Ужгороді, де й похований.

     Народився Володимир Лендьєл 17 квітня 1934 року в селищі Іршава у сім’ї вчителів. У 1950 році з золотою медаллю закінчив Берегівську середню школу №1, якій на той час ще були притаманні найкращі традиції реальної гімназії.

У тому ж році він став студентом щойно відкритого фізичного відділення хіміко-фізико-математичного факультету Ужгородського державного університету.

В ті часи на факультеті працювало яскраве сузір’я талановитих вчених: Ю. Ломсадзе, В. Шкода-Ульянов, І. Запісочний, М. Братійчук, Д. Чепур.

Свої перші наукові дослідження Володимир Іванович робив ще будучи студентом під керівництвом професора В. Шкоди-Ульянова. Згодом він продовжив їх на кафедрі теоретичної фізики під керівництвом професора Ю. Ломсадзе, який за час спеціалізації молодого теоретика звернув увагу на його жадобу до знань, цілеспрямованість, хист до наукової роботи. Під керівництвом цього професора молоді науковці В. Лендьєл, І. Кривський, В. Фущич, Б. Ернст, І. Хіміч, В. Сабов та Й. Шуба утворили потужну інтелектуальну групу, яка невдовзі стала відомою у наукових колах країни.

Результатом їх наукової діяльності стала ціла низка публікацій у провідних фахових журналах колишнього Радянського Союзу.

Роки становлення молодого науковця В. Лендьєла були водночас роками становлення нової галузі фундаментальних досліджень, що активно розвивалися з початку 50-х років – фізики елементарних частинок та фізики високих енергій. Тому в коло сталих його наукових інтересів міцно увійшли проблеми ядерних сил і елементарних частинок.

Успішна, конструктивна праця в цій вельми складній галузі фізики вимагала від молодого теоретика високого рівня підготовки і знання найсучасніших галузей абстрактної математики й релятивістської квантової фізики. Уже в ранніх наукових працях Володимира Івановича проявилося глибоке розуміння ним основ квантової механіки і квантової теорії поля, свіжість і оригінальність погляду.

Перші його дослідження були присвячені одержанню та вивченню повних і диференціальних перерізів процесів розсіювання сильно взаємодіючих елементарних частинок. Порівняння одержаних теоретичних результатів з наявними експериментальними даними дало змогу дійти висновку, що поряд з відомим псевдоскалярним π-мезоном у природі повинен існувати скалярний, так званий мезон. Так у 1960 р. вперше було висунуто гіпотезу про існування нової елементарної частинки.

У своїх подальших дослідженнях (1961р.) в Об’єднаному інституті ядерних досліджень (ОІЯД, м. Дубна) спільно з академіком Д. Ширковим та професором В. Мещеряковим йому вдалось підтвердити гіпотезу про існування скалярного мезона, який зараз асоціюється з бозоном Хіггса.

     Сьогодні відомо цілий клас скалярних мезонів, які відрізняються за масою і разом з іншими мезонами є «носіями» ядерних сил у різноманітних процесах взаємодії елементарних частинок. Великий цикл робіт Володимира Івановича з цього напрямку склав основу його кандидатської дисертації, яку він успішно захистив у 1964 році у Львівському державному університеті ім. Івана Франка.

     У 1962 році Володимир Лендьєл, перший із закарпатських фізиків, одержав змогу продовжити свої наукові дослідження у Каліфорнійському технологічному інституті (Пасадена, США).

В різні часи тут працювало 12 Нобелівських лауреатів у різних галузях науки: від біохімії спадковості до квантової теорії поля.

     Під керівництвом видатного фізика-теоретика, лауреата Нобелівської премії, професора Гелл-Манна, Володимир Лендьєл спільно з професором Д. Метьюзом запропонував нові правила сум для амплітуд розсіювання елементарних часток. У 1964 році нашого земляка, тоді вже відомого вченого, запросили викладати курс квантової механіки в університеті Кейн-Кост (Гана).

Прочитані ним захоплюючі лекції надовго запам’ятовувалися студентам. Блискучий, емоційний лектор, він умів навіть у викладання традиційних теоретичних курсів внести дух новизни і сучасності.

     У 1965 році Володимир Іванович повертається з Гани на Батьківщину і продовжує свою наукову і педагогічну діяльність у стінах рідного університету, займаючи посади завідуючого кафедрою загальноінженерних дисциплін, декана загальнотехнічного факультету. Коло його наукових досліджень охоплює декілька напрямків теорії ядерних сил.

     Спільно з учнями він виконав цикл робіт, який об’єднує всі основні процеси пружного та непружного розсіювання (гадронів), що складають основу теорії ядерних сил. За цей період три учні Володимира Івановича, а саме Б. Ернст, Ю. Марина та Є. Товтин успішно захистили кандидатські дисертації, які стосувались взаємодії π-мезонів та нуклонів.

     У 1974 р. В. Лендьєл успішно захистив докторську дисертацію в ОІЯД (м. Дубна), яка присвячена побудові теорії піон-нуклонної та нуклон-нуклонної взаємодії на основі однобозонної моделі. Для подальших досліджень довелося об’єднати та вдосконалити різні методи квантової теорії поля. За результатами проведених досліджень, його учні М. Гайсак та М. Салак (м. Кошице, Словаччина) успішно захистили кандидатські дисертації в Інституті теоретичної фізики АН УРСР ім. М. Боголюбова.

     У 1976 р. професор В. Лендьєл очолив кафедру теоретичної фізики і значно розширив коло наукових досліджень, залучивши до них весь колектив кафедри. За порівняно невеликий про­міжок часу Володимиру Івановичу вдалося створити в Ужгороді наукову школу фізиків-теоретиків. Серед тих, хто зростав під безпосереднім науковим керівництвом професора, 12 кандидатів і 2 доктори наук. Учні вченого успішно працюють у нашому університеті, відділі теорії елементарних взаємодій ІЕФ НАН України, Києві, Львові, Дубні, Москві, Серпухові, Словаччині і навіть у Канаді та Ізраїлі. Щоб краще усвідомити роль Володимира Івановича як творця ужгородської наукової школи, варто нагадати, що навчитися технічним прийомам квантової фізики можна і на відстані за допомогою книг і статей у наукових журналах, але тільки така неординарна і харизматична особистість, якою був Володимир Іванович, змогла об’єднати молодь у творчий колектив – тобто наукову школу.

     Про авторитет пана Володимира та очолюваного ним колективу кафедри теоретичної фізики як наукового і педагогічного осередку свідчить той факт, що в результаті доволі жорсткого відбору всі 3 професори кафедри отримали міжнародне звання «Соросівський професор».

Близько третини вчених Ужгородського університету, які отримували у 1993 році одноразові соросівські гранти, є випускниками кафедри теоретичної фізики. Корисними і плідними були тісні творчі зв’язки Володимира Івановича з провідними науковими центрами та вченими різних наукових товариств.

     З 1980 по 1988 роки Володимир Лендьєл обіймав посаду ректора Ужгородського державного університету. Успішно здійснюючи науково-педагогічну діяльність, він водночас плідно працює над вирішенням загальноуніверситетських адміністративно-господарських проблем. За час його ректорства активно продовжується будівництво університетських об’єктів. Уже на другому році його перебування на цій посаді було здано в експлуатацію новий навчальний корпус університетського містечка.

Згодом (1986 р.) зведено їдальню на 300 місць для студентів та професорсько-викладацького складу, а наступного року збудовано підвісний міст через р. Уж для переходу в спортивно-оздоровчий табір «Скалка», що в селі Кам’яниця.

     Не менш плідно займався Володимир Іванович громадською діяльністю. Згадаймо лише його особисте піклування про самодіяльну чоловічу хорову капелу «Боян», що заслуговує окремої теплої згадки. Досягненню якісно нового рівня теоретичних досліджень на Закарпатті сприяли також міжнародні та всесоюзні конференції, які під керівництвом В. Лендьєла систематично проводилися на базі «Скалки». Тематика заходів охоплювала широкий спектр проблем атомної фізики та фізики атомних зіткнень. На цих конференціях була започаткована і надалі плідно розвивалася творча співпраця з відомими вченими з провідних наукових установ колишнього Радянського Союзу.

      У працях Володимира Лендьєла кінця 80-х років отримали подальший розвиток теоретичні методи дослідження багаточастинкових систем, які мають універсальний характер і дають змогу розв’язувати низку завдань атомної і ядерної фізики, фізики елементарних часток та фізики конденсованих систем. Професор досяг значних успіхів і у теоретичному дослідженні процесів іонізації, резонансних та нерезонансних явищ у розсіянні електронів на атомах та іонах, перезарядки іонів на атомах, багатофотонних процесів збудження та іонізації.

За цикл наукових праць «Елементарні процеси та резонансні явища у зіткненнях електронів, атомів та іонів» професор В. Лендьєл та відомий фізик-експериментатор І. Запісочний разом з їхніми учнями (О. Шпеник, Е. Сабад, І. Алексахін, А. Імре, А. Завилопуло, Л. Шимон) стали лауреатами Державної премії України в галузі науки і техніки за 1995 рік.

      Людина високої ерудиції, Володимир Іванович Лендьєл зіграв велику особисту роль у становленні та розвитку теоретичної фізики на Закарпатті. Він опублікував понад 200 наукових праць, у тому числі два підручники під грифом Міністерства освіти та 5 монографій, одна з яких видана найавторитетнішим міжнародним видавництвом Springer-Verlag (Німеччина). Ця монографія віддзеркалює сучасний стан розвитку теорії електронних і атомних зіткнень.

     В останні десять років Володимир Іванович активно працював в редколегії «Українського фізичного журналу». Такий далеко не повний підсумок інтенсивної наукової діяльності професора Лендьєла. Але заслуги Володимира Івановича в розвитку науки не вичерпуються його особистими працями.

     В роботах численних учнів вченого закладені його ідеї, його стиль наукового мислення і підхід до розв’язання наукових проблем. Головна риса наукового стилю професора Лендьєла полягала у вмінні оцінити ключовий характер проблеми. Його ставлення до науки відзначалося вибором кардинальних тем для дослідження.

Ці риси Володимира Івановича є причиною величезного авторитету в наукових колах. Наша держава високо оцінила його наукові заслуги. Володимир Лендьєл — лауреат Державної премії в галузі науки і техніки, заслужений діяч науки і техніки України, академік Академії вищої школи України.

     З 1 вересня 1999 року Володимир Іванович відійшов від адміністративної та викладацької роботи. Але своїх наукових досліджень не припиняв, відпочивати він не вмів – це суперечило б усталеним традиціям його життя. Продовжував на громадських засадах керувати науковою роботою двох аспірантів, які успішно завершували свої кандидатські дисертації.

     Ще за пропозицією головного редактора міжнародного журналу «Physical Review» професора Бена Бедерсона Володимир Іванович писав, як виявилося, свою останню монографію.

     Перед новим роком монографія обсягом 500 сторінок англійською мовою була завершена і відправлена у видавництво, а 21 січня 2000-го Володимира Івановича не стало…

     

Василь Юрійович Галла – один із творців науково-виробничого колективу в університеті, в якому успішно поєднувалися генерація нових ідей по розробці природоохоронних технологій та їх успішне впровадження у виробництво на багатьох промислових підприємствах України та колишнього СРСР.

В ньому поєднуються здібності керівника і вченого та велика особиста працездатність.

В.Ю. Галла народився 1 січня 1928 року в с. Великі Лучки Мукачівського району Закарпатської області.

    У 1947 році закінчив Ужгородську СШ № 1 і до 1952 року навчався на хімічному факультеті Ужгородського державного університету. У 1970 році В.Ю. Галла в Інституті історії природознавства АН СРСР (м. Москва) захищає дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата хімічних наук.

     У 1973-1984 роках В.Ю. Галла займається науково-педагогічною роботою на хімічному факультеті УжДУ, очолюючи кафедри аналітичної хімії, неорганічної хімії, неорганічної хімії та виробничої екології. У квітні 1975 року він затверджується у вченому званні доцента. У 1987-1989 роках виконує обов’язки професора кафедри неорганічної хімії та виробничої екології, а в 1989-1999 роках працює на посаді головного наукового співробітника науково-дослідного сектора Ужгородського університету.

     В.Ю. Галла є спеціалістом у галузі історії хімії та виробничої екології. Під його керівництвом разом з доцентом кафедри неорганічної хімії та виробничої екології Бузашом В.М. розроблені технології регенерації залізо- та міднохлоридних, мідно аміачних травильних розчинів плат друкованого монтажу, сірчанокислотних травильних розчинів окалини стального прокату (труб, металевих виробів), виготовлення екологічно безпечних флюсів для паяння плат друкованого монтажу, переробка вторинного поліетилену, утилізації міді та хрому із відпрацьованих хромвміщуючих електролітів та промивних вод, комплексної та безвідходної переробки відпрацьованих свинцевих акумуляторів.

     Загалом творчому колективу, який очолював Василь Юрійович вдалося впровадити у виробництво понад 26 технологічних процесів, захищених відповідними патентами та авторськими свідоцтвами. Згадані технології були здані в експлуатацію на 18 промислових підприємствах Закарпаття, України, Росії та Латвії, що дозволило суттєво покращити екологічну ситуацію навколо цих підприємств.

     Завдяки досягненням в області розробки і впровадженню у промислове виробництво природоохоронних технологій очолювану Галлою В.Ю. кафедру загальної та неорганічної хімії УжДУ у 1987 році було перейменовано на кафедру неорганічної хімії та виробничої екології, яка на той час стала однією з перших в Україні екологічного профілю.

     Таким чином, наукова діяльність В.Ю.Галли у стінах нашого університету дала потужний поштовх розвитку екологічних ідей на Україні, які дозволили реалізувати численні природоохоронні технології і започаткувати підготовку і випуск висококваліфікованих фахівців в галузі виробничої екології.

     В.Ю. Галла є автором 70 наукових праць, монографії «Химия и химическая промышленность Венгерской народной республики», 14 винаходів, один з яких запатентовано у 18 країнах світу.

     Він нагороджений 4 орденами «Знак пошани» та медаллю «За трудову доблесть».

 

Запісочний Іван Прохорович – доктор фізико-математичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України.

Всесвітньо відомий вчений, один із засновників фізичної науки в Ужгороді і Закарпатті, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, премії НАН України ім. К. Д. Синельникова, Заслужений діяч науки УРСР, доктор фізико-математичних наук, професор.

І. П. Запісочний народився 12 травня 1922 році у селянській сім’ї в с. Митьки на Черкащині.

Молоді роки Івана Прохоровича пройшли на Луганщині, в Росії – Кабардино-Балкарії, Тульській та Курській областях, а в 1937 р., після смерті батька, родина Запісочних – мати і два його брати, поселились у Воронежі. І. П. Запісочний в 1941 році з відзнакою закінчує середню школу. Перші роки війни він працює токарем на авіазаводі, а згодом – в канцелярії.

До лав радянської армії був призваний у 1943 році і до поранення в 1945 році пройшов фронтовими дорогами України, Молдови, Румунії, Югославії та Угорщини.

За станом здоров’я, як інвалід війни, в серпні 1945 року Іван Прохорович був звільнений з лав радянської армії і в тому ж році поступив на фізико-математичний факультет Воронезького університету, який з відзнакою закінчив у 1950 році. Вже в студентські роки він з ентузіазмом захоплюється науково-дослідницькою і робить перші серйозні кроки у „великій науці”.

Про це, зокрема, свідчить стаття в газеті Воронежського університету „За научные кадры”, в якій шлось про те, що „Доклад студента ІІІ курса Ивана Запесочного „Электроискровой способ обработки металлов” явился самостоятельной научно-исследовательской работой по вопросу, который имеет исключительное значение в современной технике”.

Йому була присуджена перша премія Воронежського університету за унікальну роботу „Магнітний спектрограф для дослідження фотоелектронів”.

По суті, робота з електронними пучками супроводжувала молодого вченого протягом усього життя. З 1950 до 1953 рр. І. П. Запісочний – аспірант кафедри оптики Ленінградського університету. Його науковим керівником був всесвітньо відомий спектроскопіст, автор багатьох підручників і монографій по яким навчались не тільки фізики Радянського Союзу, а також багатьох зарубіжних країн, член-кореспондент АН СРСР – С. Е. Фріш.

В ці роки в повній мірі розкрився талант фізика-експериментатора І. П. Запісочного. Він взявся за вирішення надзвичайно складної задачі – дослідження так званої тонкої структури оптичних функцій збудження атомів. За роки навчання в аспірантурі він встиг створити унікальну експериментальну установку, провести цикл складних досліджень і вперше в світовій науці виявити тонку структуру на оптичних функціях збудження спектральних ліній атомів ртуті.

Ці результати пізніше були підтверджені голландськими вченими. Слід відмітити, що в цей час І. П. Запісочний звернув увагу на важливу роль моноенергетичності електронів в дослідах по взаємодії електронів з атомами і вперше в практиці використав фотоелектронний помножувач (ФЕП) для детектування слабких світлових потоків.

Блискавично захистивши кандидатську дисертацію в Ленінградському університеті у грудні 1953 р., молодий вчений І. П. Запісочний, повний енергії та творчих задумів, приїжджає на Закарпаття в Ужгородський університет. Як згадує він у своїх спогадах у книзі „Шлях у науку”: „.... при розподілі на роботу випускників аспірантури Ленінградського університету я вибрав Ужгородський університет.

І ось уже майже піввіку живу і працююу цьому прекрасному куточку незалежної, соборної України. Мені дуже приємно, що в Ужгороді на центральному майдані кілька років тому встановлена велична скульптура мого земляка, духівника українського народу Тараса Григоровича Шевченка”. З того далекого 1953 р. життя і діяльність проф. І. П. Запісочного пов’язане із Закарпаттям та Ужгородом. Тут розкривається його талант як вченого педагога та організатора. В перші роки роботи в університеті Іван Прохорович займає посади старшого викладача, доцента, завідувача кафедри експериментальної та загальної фізики, декана фізичного факультету.

     У 1957 р. Він створив і очолив кафедру оптики, а в 1968 р. – кафедру квантової електроніки. З перших днів роботи залучає студентів, а згодом при кафедрі оптики відкриває аспірантуру.

Велику увагу приділяє створенню сучасної лабораторно-технічної бази, безпосередньо навчає студентів експериментальній техніці, аналізу результатів досліджень, допомагає у виготовленні експериментальних установок і засобів вимірювання. Це скляні вакуумні установки, різні типи електронних гармат, блоки електроживлення, чутливі електрометри, а згодом ставить питання про створення сучасної механічної майстерні, виготовлення високовакуумних металевих камер, вакуумних монохроматорів та інше.

     Студенти кафедри оптики із року в рік проходили виробничу практику в провідних наукових установах країни – Ленінградському університеті, Київському, Московському університетах, Фізико-технічному інституті ім. А. Й. Іоффе АН СРСР, куди сам Іван Прохорович супроводжував студентів. У середині 60-х рр. захищають кандидатські дисертації перші вихованці І. П. Запісочного. Серед них: С. М. Кишко – проректор Ужгородського університету, В. С. Шевера – доцент кафедри оптики, П. В. Фельцан – завідувач кафедри загальної фізики, Л. Л. Шимон – завідувач кафедри квантової електроніки, декан фізичного факультету, О. Б. Шпеник – директор Інституту електронної фізики НАН України, І. С. Алексахін– завідувач кафедри загальної фізики, С. С. Поп – декан географічного факультету, В. В. Скубенич – доцент кафедри квантової електроніки, І. Г. Жуков – доцент кафедри квантової електроніки, А. Й. Імре та В. А. Кельман – завідувачі відділами Інституту електронної фізики НАН України, А. М. Завілопуло – заступник директора Інституту електронної фізики України.

     Визначною подією в житті Ужгородського університету було відкриття в 1965 р. першої науково-дослідної лабораторії з фізики електронних зіткнень, науковим керівником якої на протязі тривалого часу був проф. І. П. Запісочний. Розвитку фізичних досліджень сприяли організовані І. П. Запісочним в 1962 р. Всесоюзної конференції з фізики електронних і атомних зіткнень, а також щорічні школи і семінари з актуальних проблем фізики. У 1967 р. І. П. Запісочний, один із перших викладачів фізичного факультетууспішно захистив докторську дисертацію в Ленінградському фізико-технічному інституті ім. А. Ф. Іоффе АН СРСР і згодом йому було присвоєно вчене звання професора. Наукова діяльність професора І. П. Запісочного надзвичайно багатогранна.

     Його наукові пошуки були пов’язані з фундаментальними дослідженнями елементарних процесів взаємодії електронів, фотонів та іонів з атомами, іонами і простими молекулами, атомній спектроскопії у вакуумному ультрафіолетовому й ультрам’якому рентгенівському діапазонах, нелінійними процесами при взаємодії фотонів лазерного випромінювання з вільними атомами. У галузі фізичної і квантової електроніки його цікавили атомні процеси і явища при взаємодії електронних, іонних і лазерних пучків фотонів з поверхнею твердих тіл, фізичні процеси і кінетика населеності в активних середовищах лазерів на парах металів і ексимерних молекулах, розробка і створення нових газових лазерів, що генерують у видимій і ультрафіолетовій областях спектра.

     Незважаючи на те, що І. П. Запісочний був фізиком-експериментатором, він багато уваги приділяв створенню в Ужгороді потужної теоретичної групи по впровадженню сучасних теоретичних методів розрахунків в атомній фізиці з використанням сучасних ЕОМ.

     В цьому йому поталанило завдяки дуже гарним особистим стосункам з проф. В. І. Лендьєлом, який у 80-х рр. минулого сторіччя очолював Ужгородський державний університет і кафедру теоретичної фізики.

     Створена теоретична група, яка налічувала більш ніж 20 співробітників, за короткий відрізок часу провела теоретичні дослідження з актуальної тематики в галузі атомної фізики, а саме: іонізацію атомних частинок електронами, резонансні явища при розсіюванні електронів на атомах та іонах, елементарних процесів зіткнень іонів з атомами. Ці роботи суттєво сприяли експериментаторам в постановці нових досліджень та інтерпретації одержаних ними результатів. І. П. Запісочний – один із перших закарпатських вчених, який в далекі 70-ті рр. неодноразово побував на Міжнародних конференціях.

     Це – Сполучені Штати Америки (1969 та 1975 р.р.), Федеративна республіка Югославія (1970 р.), Франція (1975 р.). Одному з авторів цієї статті випала честь бути разом з Іваном Прохоровичем у США та Франції, де провідні вчені високо оцінювали науковіздобутки проф. І. П. Запісочного і його учнів. Не дивно, що і створену ним Проблемну лабораторію відвідали всесвітньо відомі вчені. Це – Президент АН СРСР академік М. В. Келдиш та Президент АН УРСР академік Б. Є. Патон, академіки АН СРСР Л. А. Арцимович і Г. М. Фльоров, академіки АН УРСР В. І. Трефілов , В. Г. Бар’яхтар, О. Ф. Нємец, І. Р. Юхновський, проф. М. Д. А. Харісон з Великобританії, професори М. Курепа і М. Урошевич з Югославії та багато інших.          Здійснена професором І. П. Запісочним та його учнями робота в науковій і науково-організаційній сферах дала підставу ученим Радянського Союзу та іноземних держав стверджувати, що в Ужгороді створена наукова школа світового рівня в галузі атомної фізики і квантової електроніки, яку називали школою проф. І. П. Запісочного.

     Про авторитет Івана Прохоровича і його школи, зокрема, свідчить обрання його членом Генерального комітету Міжнародних конференцій з фізики електронних і атомних зіткнень. Він був членом наукових рад АН СРСР з проблем „Фізика плазми”, „Фізична електроніка”, „Спектроскопія атомів і молекул”. Він був активним учасником і членом оргкомітетів багатьох Міжнародних конференцій і шкіл. За його ініціативи в Ужгороді були проведені чотири всесоюзні конференції за участю іноземних вчених, а також семінари, школи з актуальних проблем фізики. Працюючи в Ужгородському університеті, І. П. Запісочний завжди мріяв про „велику науку”, а її він бачив в першу чергу в системі академії наук. Ще в 1976 р. він виступив з ініціативою про створення при одному з фізичних інститутів АН УРСР філії атомної фізики в Ужгороді. Незважаючи на підтримку цієї ідеї Президією АН УРСР, її в той час реалізувати не вдалось.

     І лише в середині 1981 р. такий підрозділ – Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень був відкритий. Іван Прохорович дав згоду очолити відділення і з великим ентузіазмом взявся реалізувати за здобутки проф. І. П. Запісочного і його учнів. Не дивно, що і створену ним Проблемну лабораторію відвідали всесвітньо відомі вчені. Це – Президент АН СРСР академік М. В. Келдиш та Президент АН УРСР академік Б. Є. Патон, академіки АН СРСР Л. А. Арцимович і Г. М. Фльоров, академіки АН УРСР В. І. Трефілов , В. Г. Бар’яхтар, О. Ф. Нємец, І. Р. Юхновський, проф. М. Д. А. Харісон з Великобританії, професори М. Курепа і М. Урошевич з Югославії та багато інших.

     Здійснена професором І. П. Запісочним та його учнями робота в науковій і науково-організаційній сферах дала підставу ученим Радянського Союзу та іноземних держав стверджувати, що в Ужгороді створена наукова школа світового рівня в галузі атомної фізики і квантової електроніки, яку називали школою проф. І. П. Запісочного. Про авторитет Івана Прохоровича і його школи, зокрема, свідчить обрання його членом Генерального комітету Міжнародних конференцій з фізики електронних і атомних зіткнень. Він був членом наукових рад АН СРСР з проблем „Фізика плазми”, „Фізична електроніка”, „Спектроскопія атомів і молекул”. Він був активним учасником і членом оргкомітетів багатьох Міжнародних конференцій і шкіл. За його ініціативи в Ужгороді були проведені чотири всесоюзні конференції за участю іноземних вчених, а також семінари, школи з актуальних проблем фізики. Працюючи в Ужгородському університеті, І. П. Запісочний завжди мріяв про „велику науку”, а її він бачив в першу чергу в системі академії наук. Ще в 1976 р. він виступив з ініціативою про створення при одному з фізичних інститутів АН УРСР філії атомної фізики в Ужгороді.

     Незважаючи на підтримку цієї ідеї Президією АН УРСР, її в той час реалізувати не вдалось. І лише в середині 1981 р. такий підрозділ – Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень був відкритий. Іван Прохорович дав згоду очолити відділення і з великим ентузіазмом взявся реалізувати задуманий план розвитку відділення. До складу відділення увійшли відділи фотоядерних процесів (завідувач д.ф.-м.н. Д. І. Сікора),теорії елементарних взаємодій (завідувач д.ф.-м.н. І. Ю. Кривський), електронних процесів (завідувач І. П. Запісочний), іонних процесів (завідувач проф. О. Б. Шпеник). У 1984 р. при відділенні почав працювати відділ СКТБ ІЯД з його керівником к.ф.-м.н Д. Б. Гоєром, а в 1986 р. було створено відділ оптичних матеріалів квантової електроніки (завідувач проф. М. І. Головей).

     Поряд з організацією досліджень, створенням матеріально-технічної бази Іван Прохорович розпочав важку роботу по організації будівництва лабораторного корпусу. Це вдалося йому вирішити за дуже короткий проміжок часу і вже наприкінці 1983 р. постановою Президії наук були виділені кошти для будівництва в Ужгороді лабораторного корпусу, а в 1987 р. розпочалося будівництво, яке було завершено в 1992 р. Однак, виконуючи вимоги Статуту Академії наук, в 1988 р. Іван Прохорович подав заяву про звільнення за віком з посади керівника і був переведений на посаду головного наукового співробітника, на якій продовжував плідно працювати на науковій ниві та із зацікавленістю і вболіванням займався формуванням нових наукових напрямів досліджень і підготовкою кадрів. Його мрія здійснилась у 1992 році з відкриттям на базі створеного ним Ужгородського відділення інституту ядерних досліджень – першої наукової академічної установи на Закарпатті – Інституту електронної фізики НА України. І. П. Запісочний є автором (співавтором) понад 300 наукових публікацій та 12 винаходів.

     Серед його учнів багато відомих людей,спеціалістів, працівників .освіти і науки.

     Він виховав 43 кандидатів та 10 докторів наук. У 1985 році йому було присвоєно звання „Заслужений діяч науки УРСР”. Він був членом багатьох проблемних наукових рад АН СРСР та УРСР, головою оргкомітетів всесоюзних та міжнародних конференцій. Протягом 10 років очолював Закарпатське фізичне товариство, був членом Американського фізичного товариства.

     Він став одним із перших Почесним громадянином м. Ужгорода, а в 2007 році його ім’ям названу одну з вулиць міста над Ужем.

     Формування наукової школи світового рівня з фізики електрон них і атомних зіткнень, квантової електроніки, як і створення академічного інституту в Ужгороді стали головним результатом науково-організаційної діяльності проф. І. П. Запісочного. У 1994 році йому присуджено премію ім. К. Д. Синельникова НАН України, а в 1995 році разом із своїми учнями – Державну премію України в галузі науки і техніки. Розпорядженням Президента України Л. Д. Кучми вченому тричі призначалася Державна стипендія як видатному діячеві в галузі науки.

     Він був нагороджений орденом Слави ІІІ ступеня, а також медалями „За взяття Будапешта ” і „За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.”, численними медалями.

Помер Іван Прохорович Запісочний 5 серпня у 2001 року.

Михайло Іванович Головей – відомий український вчений у галузінеорганічної, фізичної хімії, кристалохімії, хімії твердого тіла, є провідним спеціалістом із матеріалознавства функціональної електроніки.

В місті Ужгороді ним створено наукову школу хіміківматеріалознавців із розробок фізикохімічних основ і технології одержанняскладних хімічних сполук як матеріалів функціональної електроніки.

М.І.Головей народився 27 жовтня1925 року в багатодітній селянській сім'ї, в селі Сімер Перечинського району Закарпатської області. Початкову освіту здобув в Сімерській народній школі (1932–1937 рр.) та в Перечинській горожанській школі (1937–1941 рр.).

З перших днів звільнення Закарпаття він бере активну участь у громадському таполітичному житті рідного краю. У 1947– 1948 роках закінчує підготовчі курси при Ужгородському державному університеті і, здавши екстерном екзамен на атестатзрілості при СШ №1 м. Ужгорода, в 1948 році вступає на хімічний факультет Ужгородського університету.

У 1953 році Головей М.І. закінчує з відзнакоюуніверситет і продовжує навчання в аспірантурі при кафедрі фізичної і колоїдної хімії. В ній можна виділити три основні етапи. Перший з них (1952–1959 рр.) стосується навчання в університеті, аспірантурі та перших років після аспірантури і пов'язаний з науковою тематикою кафедри фізичної та колоїдної хімії УжДУ у галузі кінетики та каталізу.

Під керівництвом професора П.М.Стадника.

Він провів серію досліджень по каталітичному окисленню водню, спиртів та вуглеводнів. Написав кандидатську дисертацію на тему: “Каталітичне окислення метанолу із використанням “гартування””, яку захистив у 1958 році в Інституті фізичної хімії АН УРСР.

На розроблену в дисертації методику одержано перше в УжДУ авторське свідоцтво. Після закінчення аспірантури М.І.Головея було залишено на роботі на кафедрі, де він працював на посадах асистента та старшого викладача.

У 1960 році М.І.Головея було обрано доцентом кафедри аналітичної та неорганічної хімії і призначено деканом хімічного факультету (до червня 1968 р.р.).

Цей період можна виділити як другий етап творчої діяльності, коли особливо проявляються його організаторські, педагогічні та наукові здібності. Завдяки його ініціативі за три роки набір на хімічний факультет зростає з 50 студентів в рік (25 на денну і 25 на вечірню форму навчання) до 125 (75 на денну і 50 на вечірню). Для підготовки викладацьких кадрів, необхідних для перспективного хімічного факультету суттєво розширяється аспірантура, а для покращення якості підготовки студентів в 1961 році він організує читання спецкурсу “фізико-хімічні методи дослідження” та лабораторію для виконання спецпрактикуму з цього спецкурсу для всіх спеціалізацій студентів.

     У 1963 році М.І.Головей засновує на факультеті кафедру загальної і неорганічної хімії, якою завідує до 1966 року. Враховуючи появу нової галузі в хімічній науці – “хімію напівпровідників”, – в 1964 році вперше серед хімічних факультетів університетів України він організовує в УжДУ спеціалізацію студентів з хімії напівпровідників, а в 1966 році з такою назвою і кафедру, перейменовуючи її з часом в кафедру “хімії твердого тіла і напівпровідників”, якою завідує до 1976 року.

Ідея організації такої кафедри і нового наукового напрямку у нього виникає ще у 50-і роки, коли він захопився питанням адсорбції і каталізу на напівпровідниках. Творчо опрацювавши ідеї Н.О.Горюнової, М.І.Головей на основі електронної будови атомів та їх розміщення в Періодичній системі, а звідси і передбачуваного характеру хімічної взаємодії розробляє чітку систему одержання складних напівпровідникових речовин у вигляді полі- і монокристалів, тонких плівок та склоподібних матеріалів.

Для проведення експериментальних досліджень в цій галузі ним було створено ряд нових навчальних та наукових лабораторій, зокрема, лабораторій по одержанню особливо чистих речовин та їх аналітичного контролю; синтезу складних сполук та одержанню їх у вигляді моно- та полікристалів, склоподібних та тонкоплівочних матеріалів; дослідженню їх структури (рентгенофазовий та рентгеноструктурний аналізи), термодинамічних, термографічних та електрофізичних параметрів одержуваних речовин. Необхідно підкреслити, що саме в цей період (1960–1976 рр.) зусиллями М.І.Головея в УжДУ був сформований самостійний науковий напрямок у галузі складних напівпровідникових матеріалів.

     Для більш швидкого розвитку започаткованого наукового напрямку та обміну досвідом М.І.Головей встановлює тісні контакти з провідними спеціалістами в цій галузі ряду наукових установ, . куди часто направляє на стажування студентів, аспірантів та співробітників.

Добре розуміючи, що без глибоких фізичних досліджень одержані матеріали не знайдуть практичного застосування, він встановлює тісні контакти з кафедрою фізики напівпровідників, якою завідував проф.Д.В.Чепур. Так під керівництвом М.І.Головея було підготовлено ряд спеціалістів-матеріалознавців, разом з якими одержано десятки складних речовин, що представляють інтерес як матеріали функціональної електроніки.

     За результатами розроблених методик кафедра заключає госпдоговори з багатьма організаціями на значні суми, чим поповнює бюджет університету, а кількість співробітників кафедри в 1975 році зростає до 135 чоловік. У 1972 році при кафедрах фізики напівпровідників та хімії твердого тіла і напівпровідників створюється проблемна лабораторія по одержанню і дослідженню складних напівпровідників, в якій М.І.Головей обіймає посаду наукового керівника хіміко-технологічного відділу. Ця лабораторія і стала базою для відкриття в 1992 році при УжДУ Науково-дослідного інституту фізики і хімії твердого тіла. Узагальнюючи проведені дослідження, М.І.Головей в 1974 році в Інституті проблем матеріалознавства ім.І.М.Францевича АН УРСР блискуче захищає докторську дисертацію на тему: “Дослідження в галузі потрійних халькогенідів систем А І (А ІІ)–В У –С УІ”, а в 1976 році йому присуджено наукову ступінь професора. Одержанням матеріалів, перспективних для проблем функціональної електроніки, технологія яких розробляється на кафедрі хімії твердого тіла і напівпровідників Ужгородського університету, зацікавилося Міністерство хімічної промисловості та керівники Всесоюзного науково-дослідного інституту монокристалів з м. Харкова, що сприяло створенню в липні 1976 року в м. Ужгороді науково-дослідної спецлабораторії нелінійних і електрооптичних кристалів ВНДІ монокристалів. Начальником цієї лабораторії призначається М.І.Головей, при цьому він одночасно залишається професором створеної ним в університеті кафедри. За розробленим М.І.Головеєм чітким планом структури лабораторії, при безпосередній участі у його виконанні, опираючись на молодь – своїх учнів, за короткий час було створено всі необхідні умови для успішного виконання наукових досліджень. Саме з цією лабораторією, а в подальшому – і з відділом оптичних матеріалів квантової електроніки Інституту електронної фізики НАН України пов'язаний третій етап наукової діяльності М.І.Головея – етап продовження наукових досліджень в галузі складних халькогенідних матеріалів, розробка фізико-хімічних основ і технологій одержання монокристалів та тонких плівок халькогенідних та кисневих сполук як функціональних матеріалів акустооптики і нелінійної оптики, оптоелектроніки, напівпровідникової і лазерної техніки та дозиметрії. Протягом десяти років існування спецлабораторії нелінійних і електрооптичних кристалів вдалося виконати низку урядових постанов по розробці і впровадженню в практику технології одержання нових монокристалів для потреб нелінійної оптики, акустооптики й електрооптики, захисних і просвітлюючих та інтерференційних покрить оптичних елементів лазерної техніки (зокрема для потужних технологічних лазерів). В 1986 році лабораторія переведена в Ужгородське відділення Інституту ядерних досліджень АН України. За пропозицією М.І.Головея лабораторія була реорганізована у відділ оптичних матеріалів квантової електроніки, яким він завідував до виходу в 1990 році на пенсію.

В листопаді 2003 року по запрошенню Київського славістичного університету організує кафедру економіки і природничих дисциплін в Закарпатській філії КСУ, якою завідує і сьогодні.

Своїми науковими дослідженнями, створенням наукових та навчальних лабораторій, організацією випуску спеціалістів в цій сучасній галузі хімічної науки М.І.Головеєм створено потужну наукову школу в галузі хімії і технології складних напівпровідникових сполук як матеріалів функціональної електроніки. В роки роботи в університеті М.І.Головей проводить надзвичайно важливу роботу не тільки безпосередньо в університеті.

Він надає допомогу ряду підприємств і шкіл області (Виноградівський завод сантехнічних виробів, Вертолітний завод в с. Дубове, Мукачівський завод комплектних лабораторій, перечинські заводи “Стеатит” та лісохімкомбінат та інші).

Він депутат Ужгородської міської Ради, засідатель облсуду, голова товариства ім.Д.І.Менделєєва, член обласного правління товариства “Знання” і т.д. Вперше серед університетів України організовує хімічні олімпіади юних хіміків.

Всіма засобами сприяє розвитку серед студентської молоді спорту, художньої самодіяльності, покращуючи цим їх активність і фахову підготовку. М.І.Головей – організатор ряду Всесоюзних наукових конференцій, виступає з доповідями та лекціями, приймає участь в обміні досвідом не тільки в ряді наукових і навчальних закладів СРСР, але також в Чехословаччині, Угорщині та Югославії.

Створена М.І.Головеєм наукова школа, не дивлячись на деякі фінансові труднощі, успішно розвивається і сьогодні. Започатковані ним дослідження продовжуються в Ужгородському національному університеті під керівництвом професорів Є.Ю.Переша та Ю.М.Височанського, у Волинському університеті завідувача кафедри проф.І.Д.Олексеюка, у Мінському інституті електроніки проф.І.В.Боднара, в Ужгородському відділенні запису інформації АН України с.н.с.О.В.Богданової, в Інституті електронної фізики НАН України під керівництвом проф.П.П.Пуги та інших. М.І.Головей є спеціалістом в галузі неорганічного синтезу, росту кристалів, фізичної хімії та матеріалознавства функціональної електроніки.

В цих галузях ним опубліковано біля 350 наукових праць, одержано 20 авторських свідоцтв, під його керівництвом виконано 39 наукових держбюджетних та госпдоговірних тем. М.І.Головей неодноразово обирався членом спеціалізованих Наукових Рад АН СРСР, АН УРСР, Державного комітету науки і техніки СРСР, членом Наукових спеціалізованих Рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій при Ужгородському і Львівському державних університетах.

Він є почесним хіміком СРСР.

Нагороджений орденом Трудового Червоного прапора, медалями АН СРСР, АН УРСР, ВДНГ СРСР, грамотами Міністерства освіти УРСР, Міністерства вищої і спеціальної середньої освіти УРСР, рядом інших медалей, грамот, премій, подяк.

Під його керівництвом виконали кандидатські дисертації 15 чоловік, 6 учнів і працівників, продовжуючи і розвиваючи започатковані М.І.Головеєм наукові дослідження, захистили докторські дисертації.

За цикл робіт “Хімія, технологія і властивості складних халькогенгалогенних матеріалів” М.І.Головей разом з його учнями став лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки за 2000 рік. Нині в руслі сформованого ним наукового напрямку працює 10 докторів та понад 50 кандидатів наук.

 Значний внесок у розвиток започаткованого ним наукового напрямку вносять доктора хімічних наук Є.Ю.Переш, Ю.В.Ворошилов, І.Д.Олексеюк, М.В.Поторій, Й.С.Балог, І.В.Боднар та ряд кандидатів наук, якими вивчено характер хімічної взаємодії в багатьох потрійних та більш складних системах, розроблено технологію одержання понад 200 складних сполук у вигляді моно- і полікристалів, стекол і тонких плівок, вивчено їх склад, структуру, фізикохімічні властивості, встановлено шляхи їх практичного використання.

Професор Чепур – видатний заслужений учений, визначний організатор науки і освіти на Закарпатті, він є також засновником ґрунтовної та знаної в науковому світі школи з розвитку фізики й технології складних напівпровідникових матеріалів.

Цей новітній науковий напрям формувався і зріс в Ужгородському національному університеті безпосередньо під умілим його керівництвом.

У той період функціонування нашого найбільшого за кількістю і якістю вищого навчального закладу в повну силу проявилися видатні таланти Чепура-фізика як організатора наукової і педагогічної роботи.

Чудово, коли в одній цій особі заразом поєднуються всеохопний інтелект, висока життєва мудрість і проникливе розуміння світу людей, коли керівнику притаманним є уміння наперед провидіти найліпші перспективи для майбутнього, тим належно організовувати спільну справу і разом досягати найкращого результату та повного успіху в усіх важливих начиняннях – усе сказане має прямий стосунок до життя і долі Дмитра Чепура.

Кожен, хто свого часу виявився до нього так чи так дотичним або ж мав якісь справи з цією широко обізнаною і мудрою людиною, дотепер згадують цього вченого як вродженого лідера, людини обов’язку і високої свідомості, винятково відповідального й мужнього у своїх вчинках, правдиво вимогливого керівника – як до себе, так і до своїх підлеглих, а втім, також у всьому інтелігентного і тактовного, підданого високим принципам моралі та справедливості.

Цілком слушно сказано в книзі «Педагоги-науковці» (Ужгород, 1997 р.), що Д.В. Чепур таки був і залишається надалі “чи не найвизначнішою постаттю в Ужгородському національному університеті”.

І оця знакова констатація задалася всім його відносно недовгим, та все ж сповненим важливими подіями і різноманітними здобутками життям, всіма результатами повсякчасної інтенсивної діяльності цього видатного вітчизняного вченого, знаного педагога й організатора науки та освіти.

Дмитро Чепур народився 2 листопада 1923 року на Полтавщині в сім’ї простих і працьовитих сільських мешканців. Там же вдома закінчив середню школу – аж тут одразу війна. Хлопець партизанив, перебув страшні фронтові небезпеки, був тяжко поранений, тож за бойові заслуги нагороджений високими орденами. Колишній фронтовик у мирний час успішно закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка і там же невдовзі став активно займатися наукою та викладацькою діяльністю – на кафедрі експериментальної фізики.

Його головним науковим учителем одразу став видатний український фізик – професор, а потім і академік НАН України В. Є. Лашкарьов.

Найпершим науковим зацікавленням зробилася фізика твердого тіла, а точніше – предметом для своїх досліджень він обрав вивчення електрофізичних та оптичних властивостей монокристалів йодистої ртуті та кадмію. Ці перші роботи Д. В.Чепура були піонерськими і вже такими, що їх можна віднести до числа фундаментальних. Здобуті в КДУ цікаві наукові результати мали своїм завершенням швидку появу цілої низки вагомих публікацій його авторства одразу в солідних наукових журналах.

Їх ураз було помічено як у науковому товаристві тодішнього СРСР, так і в США. У 1956 р. талановитого й здібного науковця направили працювати в Ужгородський держуніверситет. Так одразу, та без жодного зволікання, Д. В. Чепур розпочав активну й плідну науково-педагогічну й адміністративну діяльність в цьому навчальному закладі. Тільки рік пропрацював старшим викладачем і був призначений на посаду завідувача кафедри загальної фізики.

Одразу помітною зробилася його надзвичайна працездатність і природний розум, проявився належно вроджений талант керівника й тверда розсудливість дій організатора науки.

Це сприяло його успішній науковій і педагогічній кар’єрі – від посади декана фізико-математичного факультету, обов’язки якого виконував з 1956 до 1958 років, незабаром на нього поклалися обов’язки першого проректора (1961–1962 рр.), а затим і ректора (1962–1977 рр.) університету.

Восени 1963 року зусиллями Д. Чепура створена була кафедра фізики напівпровідників, яку він незмінно очолював аж до дня несподіваної смерті – науковець трохи не дожив до 60-ліття.

Відкриття цієї кафедри виявилось своєчасним і сприятливим – як винятково вигідна стартова позиція для розвитку доволі перспективного і для нашого краю наукового напрямку фізичної науки та підготовки кваліфікованих кадрів з фізики напівпровідникових матеріалів. У той час ним був підібраний колектив молодих дослідників-ентузіастів, з якого сформувалася окрема науково-дослідна група, що за кілька літ перетворилася в Проблемну науково-дослідну лабораторію синтезу і комплексних досліджень нових складних напівпровідників.

Професор Д. Чепур забезпечив їй найкраще наукове керівництво, а відтак її очолив талановитий його учень – В. Ю. Сливка, що незабаром утвердився як прекрасний науковець і визначний організатор науки. За час перебування Чепура на посаді ректора відбулися значні зрушення в розвитку університету. Були відкриті нові факультети, спеціальності та кафедри, розроблено генеральний план розбудови університету, включаючи бібліотеку, розпочато й завершено перший етап будівництва головного корпусу тощо.

Вже в 1965 р. за його сприяння відкрилася проблемна науково-дослідна лабораторія фізики електронних зіткнень. А в 1967 р. на кафедрі ядерної фізики поруч з бетатроном Б-25 запрацював мікротрон М-10 – перший прискорювач електронів такого типу в Україні. За два роки потому на базі пункту спостереження за штучними супутниками Землі відкрилася лабораторія космічних досліджень – на майбутнє одна з кращих у СРСР.

Швидке зростання матеріальної бази університету і, відповідно, розширення обсягу й тематики наукових досліджень і творення нових наукових напрямків дуже скоро дало свої вагомі результати.

Так була створена наукова школа Д.В. Чепура. На цей же період припадає початок перших в університеті госпдоговірних науково-дослідних робіт, обсяг яких швидко зростав від року до року.

Так, на фізичному факультеті уже в 1975 р. він склав 75 % від загального обсягу подібних досліджень в університеті, що майже вдвічі перевершило держбюджетне фінансування.

Невдовзі потому це дало можливість створити на базі фізичного й хімічного факультетів Науково-дослідний інститут фізики і хімії твердого тіла. Працюючи на керівних посадах, при всій своїй високій заклопотаності Д.В. Чепур став автором понад 400 наукових праць, в тому числі ряду підручників для студентів вузів. Підготував близько 30 кандидатів наук, сприяв підготовці кількох десятків докторів наук, які стали відомими вченими. Поміж них є лауреати державних премій з науки і техніки, заслужені діячі науки і техніки України, члени-кореспонденти НАН України.

Найбільше в час перебування на посаді ректора формувалися всебічні зв’язки університету з вузами нашої країни та ряду зарубіжних держав, установами Академії наук.

Саме під його керівництвом університет зробився провідним науковим і освітнім закладом України, відомим своїми досягненнями в цілому світі. Професор Д.В. Чепур зробив для Ужгородського університету дуже багато. УжНУ досяг при ньому найбільших темпів і найвищої динаміки розвитку. Він започаткував славу вишу як визначного науково-педагогічного центру.

 

19 травня 2023 року проходитиме онлайн-трансляція заходу з нагоди Дня науки в Україні.

В рамках заходу відбудеться панельна дискусія «Шляхи підтримки науки та досліджень в Україні під час війни», у якій візьмуть участь особливі гості, а саме:

Євген Кудрявець – Заступник Міністра освіти і науки України з питань європейської інтеграції;

Ольга Будник – Радник-уповноважена Президента України з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту;

Юлія Безвершенко – Співзасновниця ініціатив UAScience.reload та Science at Risk;

Роман Грищук – Народний депутат України, член Комітету Верховної Ради з питань освіти, науки та інновацій.

Модератор дискусії – Юрій Халавка, доцент Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, співзасновник ініціатив UAScience.reload та Science at Risk.

Поговоримо про українську науку під час війни, інституційні виклики та можливості розвитку, необхідні кроки на шляху до європейського дослідницького простору.

Початок о 16:00.

Не пропустіть!