Невинно убієнному (16 листопада 2012 року) Олексію Різаку присвячується...

П.П.Кіш народився 19 серпня 1931р. в м.Виноградові Закарпатської області.

     Після закінчення середньої школи вступив на хімічний факультет Ужгородського університету, по закінченні якого в 1954 році працював вчителем, а потім заступником директора школи у м. Виноградові.

     Під керівництвом академіка А.К.Бабко у 1962 р. успішно захищає кандидатську дисертацію в галузі розробки фотометричних методів визначення індію. Після захисту кандидатської дисертації П.П.Кіш незмінно працює в Ужгородському університеті: спочатку на посаді доцента, а потім професора, завідуючого кафедрою аналітичної хімії. В ці роки проявляються блискучі здібності П.П.Кіша як організатора науки.

     Ним формується новий науковий напрямок - розробка екстракційно-спектрофотометричних методів визначення елементів з використанням основних барвників, який і до тепер успішно розвивається на кафедрі аналітичної хімії Ужгородського університету. Новий науковий напрямок підтримують всесвітньо відомі вчені - академіки І.П.Алімарін, Ю.О.Золотов, А.К.Бабко, А.Т.Пилипенко.

     Не випадково в Ужгороді починають проводитись засідання координаційних Рад з аналітичної хімії. Починаючи з 1978 року, П.П.Кіш є незмінним членом Наукових Рад АН СРСР та АН УРСР з аналітичної хімії, членом редколегії "Українського хімічного журналу". В 1977 р. П.П.Кіш успішно захищає в Інституті геохімії та аналітичної хімії АН СРСР докторську дисертацію “Екстракційно-фотометричні методи визначення мікрокількостей елементів з використанням основних барвників”, стає професором, завідувачем кафедри.

     Самі ці дослідження закріпили пріоритет на теренах СРСР Ужгородської наукової школи з аналітичної хімії основних барвників. В цей період під його керівництвом захищають кандидатські дисертації І.І.Зимомря, Ю. К. Онищенко. І. П. Погойда, С.Г. Кременева, Г.М.Вітенко, Є.М.Задорожна, Й.С.Балог, Я.Р.Базель.

      П.П.Кіш був надзвичайно талановитою і працелюбною людиною. Він є автором понад 250 друкованих та понад 30 авторських свідоцтв і патентів.

     Балог Йосип Степанович 10.08.1947 р.н., доктор хімічних наук, професор кафедри аналітичної хімії, заслужений винахідник України.

     Балог Й.С. працює в Ужгородському університеті з 1977 року: молодший і старший науковий співробітник (1977-1993), професор (з 1994 року по теперішній час).

     Балог Йосип Степанович є відомим спеціалістом у галузі аналітичної хімії. Його наукові інтереси стосуються спектральних та електроаналітичних методів аналізу. В останні роки займається питаннями мініатюризації, автоматизації аналітичних вимірювань, розвитком in situ вимірювань, а також сенсорних технологій. Протягом 1977-2015 рр.

     Балог Й.С. безперервно працює виконавцем наукових держбюджетних тематик, що проводяться на кафедрі аналітичної хімії УжНУ, керує дисертаційними та дипломними роботами. Є членом спеціалізованої ради по захисту кандидатських дисертацій.

     Під його науковим керівництвом кандидатами хімічних наук стали М.І.Мага, В.А.Андрух, О.Г. Воронич, Д.І.Молнар, М.М.Рущак. Йосип Степанович є автором 400 наукових праць, у тому числі 51 наукова стаття у міжнародних журналах з високими імпакт-факторами.

     Брав участь у роботі численних та вітчизняних наукових форумів. Балог Й.С. має 49 авторських свідоцтв та патентів України на винаходи, 12 свідоцтв та рацпропозицій. Його винаходи зробили суттєвий вклад у розв’язання низки технологічних та екологічних проблем (моніторинг довкілля, нові матеріали). Розроблені ним методики впроваджені у багатьох лабораторіях і використовуються при аналізі сплавів, високочистих, напівпровідникових та надпровідних матеріалів, біологічних зразків, об’єктів навколишнього середовища.

     Відзначений почесним званням «Заслужений винахідник України», нагороджений нагрудним знаком «Винахідник СРСР»

     Семак Дмитро Григорович  народився 28 грудня 1936 р. в с.Лупків Ліського району Ряшівської області (Польща).

    З 1946 р. проживає в м.Теребовля, селах Семенів, Малів Теребовлянського району Тернопільської області. Середню освіту здобув у м.Теребовля в 1955 р. З 1955 до 1960 рр. навчається на фізичному факультеті Ужгородського університету.      На кафедрі загальної фізики спеціалізується з фізики напівпровідників. По завершенні навчання працює лаборантом, а з 1961 до 1966 рр. – старшим інженером напівпровідникової лабораторії цієї ж кафедри.

    За час навчання в заочній аспірантурі (1963-1967) під керівництвом Д.В.Чепура займається дослідженням фотоелектретного стану в йодиді ртуті. Ним розроблена оригінальна, захищена авторським свідоцтвом, методика визначення параметрів рівнів прилипання методом термостимульованого струму в фотоелектретному режимі.

     Одержані результати представлені і захищені в 1968 р. в Дніпропетровському університеті як кандидатська дисертація. У наступні роки Д.Г.Семак займається дослідженням фізико-хімічних властивостей напівпровідників типу АУВУП, з метою одержання реєструючих середовищ.

     У 1966 р. обраний на посаду старшого викладача кафедри фізики напівпровідників, у 1969 р. – доцентом, а з 1990 р. він – професор цієї ж кафедри. Протягом п”яти років (1978-1983) Д.Г.Семак працює деканом фізичного факультету УжДУ.

     Зміст докторської дисертації, захищеної в 1989 р. на засіданні Вченої ради Інституту напівпровідників НАН України, становили результати досліджень фотоіндукованих змін в некристалічних халькогенідних матеріалах. Комплексне дослідження фотоіндукованих змін в тонких шарах некристалічних халькогенідів дозволило Д.Г.Семаку встановити важливі механізми зміни середнього порядку, які відповідають за оптичний запис інформації.

     Показано, що дані матеріали можуть бути використані для реєстрації оптичної інформації, створення оптичних елементів, відеодисків, тощо. Дослідно-конструкторські розробки доведені до практичного використання даних матеріалів як захисних елементів цінних паперів, документів, товарів, товарних знаків тощо.       Д.Г.Семак ьув керівником одного з важливих напрямків в Інституті фізики і хімії твердого тіла УжНУ, пов”язаного із розробкою та використанням складних халькогенідних склоподібних матеріалів для інфрачервоної техніки та оптичної реєстрації інформації.

     Автор понад 300 наукових праць, 12 винаходів, співавтором більше 10 монографій і підручників.

     В очолюваній Д.Г.Семаком науковій групі захищено 10 кандидатських та 3 докторські дисертації. Вченим проведена значна робота по створенню кафедри прикладної фізики на фізичному факультету УжДУ та відкриттю спеціальності “Наукоємні фізичні технології” по напрямку розвитку спеціалізації “фізико-технічна експертиза”.

     Ним було розроблено навчальний план підготовки спеціалістів на новій кафедрі, яку він очолив у 1999 р., створена матеріально-технічна біза підготовки експертів широкого профілю.

     Д.Г.Семак нагороджений багатьма грамотами та медалями за багаторічну працю в Ужгородському національному університеті.

     Михайло Ганич - доктор медичних наук, академік Академії наук вищої школи, заслужений професор УжНУ Михайло Михайлович Ганич.

     Народився М.М. Ганич 20 травня 1931 року в с. Малий Березний на Великоберезнянщині в селянській родині. У 1949 році вступив на медичний факультет Ужгородського державного університету, який згодом став для нього справою всього життя.

     На медфаці він не тільки здобув професію, якій присвятив своє життя,але й зустрів кохану жінку – Оксану Мандзюк-Ганич, теж майбутнього визначного науковця-медика, з якою спільно йшли по життю аж до літа минулого 2020 року.      Після закінчення з відзнакою медичного факультету Ужгородського держуніверситету у 1955 році розпочав професійну діяльність хірургом в сільській лікарні села Синевир.

     У 1958-1959 роках – головний лікар Міжгірської райлікарні, завідувач хірургічного відділення. Працюючи на Верховині у 1959 році він вперше на Закарпатті успішно провів операцію по пришиванню випадково ампутованої на лісопилці руки лісорубу.

     На запрошення майбутнього головного акушера-гінеколога країни, а тоді – завідувача відповідної кафедри УжДУ Миколи Бакшеєва, М.Ганич поступає в аспірантуру, а в 1962 році успішно захищає кандидатську, а за три роки, доцентом, стає на чолі університетської кафедри акушерства і гінекології, яку очолював понад 40 років: 1964-2000 - кафедра акушерства і гінекології медичного факультету, 2001-2005 - новостворена кафедра охорони материнства і дитинства на ФПО, де він далі працював професором до 2016 року.

     Під керівництвом видатного українського вченого, академіка М.С. Бакшеєва виконав та у 1974 році успішно захистив докторську дисертацію на тему: «Плацентарний бар’єр та його роль в обміні білків і біологічно активних речовин між материнським організмом і плодом». З 1974 р. - доктор медичних наук, з 1976 р. - професор.

     У 1984-1987 р.р. - декан медичного факультету. Голова науково-медичного товариства акушерів-гінекологів та головний акушер-гінеколог Закарпаття (1965-2001). Під час його керування акушерсько-гінекологічною службою краю в ній був порядок і витримувався достойний рівень надання медичної допомоги.

     За свою багаторічну творчу працю М.М. Ганич навчав понад 7 тис. майбутніх лікарів і виховав сотні акушерів-гінекологів, підготував 8 кандидатів медичних наук, створив свою школу акушерства та гінекології, яка продовжує гідно представляти УжНУ в Україні та за її межами. Вагомою і потужною є наукова спадщина професора Михайла Ганича. Він опублікував понад 220 наукових праць, більше 35 навчальних посібників та методичних розробок.

     Вперше написав українською мовою та видав навчальні посібники «Акушерський фантом» (1971) та «Практикум з акушерства і гінекології» (1974), які довгі роки були настільними книгами лікарів-спеціалістів.

     Співавтор трьох підручників з акушерства і гінекології, виданих в м. Братислава (Словаччина) та м. Харків. Академік Української академії наук (1996), заслужений професор Ужгородського національного університету (2005).

     6 січня 2021 року професор Михайло Ганич відійшов у Засвіти...

     Оксана Миколаївна Ганич - перша на Закарпатті докторка медичних наук, засновниця і керівник єдиного в Україні Науково-дослідного інституту фітотерапії, авторка більш ніж 350 наукових праць, 15 монографій, 20 навчальних посібників та підручників, заслужена діячка науки і техніки України, заслужений професор УжНУ.

     Народилася О.М.Ганич 16 квітня 1932 року в с. Вишні Ремети Берегівського району в родині вчителів. Батько Микола Миколайович Мандзюк був послом Сойму Карпатської України, а мати – Ганна Іванівна Мандзюк, керувала соціальною опікою в Карпатській Україні.

     У 1949 році, по закінченні Ужгородської середньої школи №2 з золотою медаллю, без іспитів вступила на медичний факультет Ужгородського державного університету. Здобувши лікарський фах працювала за направленням головним лікарем Синевирської дільничної лікарні (1955-1957), згодом районним терапевтом і завідуючою терапевтичним відділенням Міжгірської центральної районної лікарні. З 1960 року - на кафедрі терапії Ужгородського національного університету.      Пройшла шлях від асистента до доцента і професора.

     Кандидатську дисертацію захистила в 1964 р., докторську – по передракових станах шлунку – в 1971 р. Перша жінка на Закарпатті, яка стала доктором наук. Упродовж 16 років завідувала кафедрою пропедевтики внутрішніх хвороб медичного факультету УжДУ (1981-1997), працювала директором організованого за її ініціативою єдиного в Україні НДІ фітотерапії та професоркою кафедри.

     Вона - засновник відомої в Україні та за її межами школи гастроентерологів, керувала лікувальною роботою клініки Закарпатсько гастроентерологічного диспансеру, була постійним консультантом санаторно-курортної служби Закарпаття. Їй належить розробка концепції з оздоровлення потерпілих від аварії на Чорнобильській АЕС яка базується на використанні фітопрепаратів та фітопродуктів імунокорегуючої, онкопротекторної та антисклеротичної дії.

     Перші кроки в науці почала робити ще на третьому курсі університету під впливом професорів Василя Слишка та Олександра Фединця. А справжня наукова діяльність розпочалася після повернення до університету уже в ролі асистента 1960 року. Працюючи тут, достроково захистила кандидатську дисертацію на тему «Практичне значення визначення уропепсину в умовах клініки і санаторію». А менш ніж через десять років захистила в Ризі докторську дисертацію, вперше в медичній практиці колишнього Радянського Союзу провівши електронну мікроскопію зрізів слизової оболонки шлунку, що тоді можна було здійснити лише за межами СРСР (її здійснювала в Празі), і обстежила тисячі хворих з хронічним гастритом.

     З науковими доповідями виступала перед вченими України, Росії, Грузії, Чехії, Польщі, Словаччини, Литви, Латвії, Естонії, Німеччини, Канади, підготувала 5 докторів та 12 кандидатів наук.

     Упродовж усього життя Оксана Ганич проводила активну громадську і патріотичну роботу. З 1991 року очолювала обласну організацію Союзу українок, обралася Почесним членом Союзу українок, редагувала науково-популярний журнал «Родина», входила до складу координаційної ради Закарпатської обласної державної адміністрації з питань жінок, сім’ї та молоді, правління Асоціації терапевтів та гастроентерологів України, була голова Закарпатської обласної секції гастроентерологів, налагодила тісні контакти з організаціями Союзу українок США, Канади, Англії та залучила велику гуманітарну допомогу для потерпілого від паводків (1998, 2001) населення Закарпаття.

     Понад двадцять років поспіль Оксана Ганич працювала художнім керівником та головним диригентом хорової студентської капели УжНУ та медичного факультету, написала музику до численних народних пісень, коломийок.

     Нагороджена орденом Княгині Ольги (2000), відзнакою «За гуманізм» Союзу Чорнобиль України, медалями «За трудову доблесть» та «Ветеран праці» та численними грамотами.

     Своєю багатолітньою натхненною дослідницькою, викладацькою та лікарською працею, винахідництвом і новаторством відома в Україні й далеко за її межами заслужений професор УжНУ Оксана Ганич золотими літерами вписала своє ім’я в історію рідного вишу. Пам'ять про неї збережеться у серцях усіх, хто знав, працював і творив разом з нею.

ВОРОШИ́ЛОВ Юрій Віталійович (18. 03. 1938, Ленінград, нині С.-Петербург) – хімік. Доктор хімічних наук (1985), проф.

Закін. Львів. університет (1960), де й працював (1961–69).

Від 1969 – в Ужгород. університеті: проф., завідувач кафедри неорган. хімії, проректор з наукової роботи (від 1993).

Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, «Відмінник освіти України», член Міжнародного союзу кристалографів

Нині мешкає в С.-Петербурзі.

Наук. діяльність – розроблення нових матеріалів для електронної техніки.

     Народився Юрій Ворошилов 18 березня 1938 р. у Ленінграді (нині Санкт-Петербург) у родині службовців (батько – інженер на заводі, мати – секретар-машиністка). Разом з мамою пережив воєнну блокаду, батько в цей час був на фронті.

     Після війни з родиною переїхали до Львова, де Юрій 1955 р. з медаллю закінчив середню школу та вступив на геологічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка.

    Після закінчення університету у 1960–1961 рр. працював геологом у Приазовській геологорозвідувальній експедиції; 1961–1962 рр. – інженер-геолог Забайкальської геологічної експедиції, 1962–1963 – старший лаборант кафедри кристалографії, 1963–1967 рр. – старший лаборант, старший інженер, старший науковий співробітник кафедри неорганічної хімії Львівського університету.

     У цей період навчався в заочній аспірантурі при кафедрі неорганічної хімії, після її закінчення 1967 р. успішно захистив кандидатську дисертацію “Тройные системы циркония с переходными металлами и бором (алюминием, углеродом и кремнием) и кристаллические структуры соединений, которые в них образуются”. У 1968–1969 навчальному році пройшов наукове стажування в Массачусетському технологічному інституті (м. Кембридж, США) у лабораторії професора Д. Шумейкера.

     З січня 1970 р. Ю. Ворошилов працював в Ужгородському університеті на посадах старшого викладача (1970–1971), доцента (1971–1975) і завідувача кафедри хімії твердого тіла та напівпровідників (1976–1994); 1994–2000 рр. – проректор з навчальної роботи цього університету.

     У 1985 р. на спеціалізованій вченій раді Московського державного університету захистив докторську дисертацію “Аноксидные материалы для оптоэлектроники”, а 1987 р. йому присвоєно вчене звання професора кафедри хімії твердого тіла і напівпровідників.

     Юрій Віталійович був одним з ініціаторів заснування Академії наук вищої школи України. Обраний її дійсним членом (відділення хімії, 1992 р.).

     Ю. Ворошилов – один з провідних керівників Закарпатської наукової школи напівпровідників та електронних матеріалів, автор понад 300 наукових публікацій, у тому числі чотирьох монографій з аноксидних матеріалів для електронної техніки, представлених халькогенідами, галогенідами і халькогалогенідами неперехідних металів, шести підручників для вищих навчальних закладів (останній з яких – “Основы кристаллографии и кристаллохимии. Рентгенография кристаллов”. Киев, 2011) і десяти авторських свідоцтв та патентів на винаходи. Як проректор з навчальної роботи неодноразово відвідував іноземні університети з робочими програмами співробітництва.

     У 1997 р. разом із професором Л. Хепберном Університету Джорджія (США) видав книгу “История разви-тия образования США. Сравнительная характеристика систем образования в США и Украине”.

     Основні напрями наукової діяльності Ю. Ворошилова – дослідження кристалічної структури складних сполук, вивчення фазових рівноваг і діаграм станів у багатокомпонентних системах неперехідних металів на основі халькогенів та галогенів, вибір на їхній основі умов синтезу сполук та вирощування їхніх монокристалів, вивчення фізичних властивостей яких дало змогу відбирати матеріали для електронної техніки і фотоніки.

     Учений запропонував конденсаторну модель гіротропії кристалів на підставі аналогічного спіралеподібного розподілу атомів у структурах відповідних сполук з трубковими конденсаторами, завдяки чому стало можливим оцінювати силу оптичної активності та знаки кристалів за даними атомних параметрів структури (1982).

     Юрій Ворошилов – автор систематизації напівпровідникових сполук за ступенем дефіцитності чи надмірності електронного стану (1983), що допомагає (використовуючи запропоноване вченим правило кореляції відповідних коефіцієнтів з властивостями матеріалів) прогнозувати матеріали з наперед зазначеними властивостями (1985), оскільки аналіз багатокомпонентних систем дав змогу обчислювати склад можливих сполук із заданими коефіцієнтами дефіцитності. Науковець видав довідник “Кристаллохимические таблицы тройных халькогенидов” (М., 1989), який є путівником серед матеріалів різноманітного призначення.

     Професор Ю. Ворошилов – член редакційної ради наукового інформаційного журналу “Новий колегіум”, Міжнародної ради з фазових діаграм сплавів і термодинаміки, Всесвітньої ради з навчальних програм та інструкцій (World Council for Curriculum and Instruction), Всесвітньої спілки кристалографів, був членом спеціалізованої вченої ради з захисту докторських дисертацій з фізичної та неорганічної хімії при Львівському національному університеті імені Івана Франка.      Сьогодні на пенсії, мешкає в СанктПетербурзі.

     Володимир Павлишин, Альберт Сіворонов, редколегія “Мінералогічного збірника

Згідно з офіційними документами Дарія Михайлівна Берча народилася 2 січня 1937 року в місті Харків (це її ідентифікація), хоча справжнім місцем народження є c. Городниця, Городенківського району Станіславської (Івано-Франківської) області. Рід Д.М.Берчі походить з Тернопільського краю.

     Рідний батько Дарії, культурний заможний селянин Бялий Євген Іванович, побоюючись за свою гідність та зрештою за своє життя, бо його брат Андрій у Львові на початку війни при відомих подіях пропав безвісти (загинув), виїхав разом з братом Володимиром та його родиною спочатку до Австрії, а потім до США.

     Мати Дарії, Марія Іванівна, категорично відмовилась покидати Батьківщину разом з чоловіком. У 1942 році у віці 5 з половиною років Дарія розпочала навчання у Городницькій початковій школі, але важка форма дизентерії змусила її відкласти навчання на рік.

     Грізні обставини змусили маму Марію з трьома дітьми покинути господарство і все нажите, і перебратись до своїх батьків в с. Добровляни Заліщенського району Тернопільської області. Тут Дарія пішла знов на повторення до другого класу, але вже радянської школи. Після закінчення війни повертається з фронту в чині майора ветеринарний лікар Гемус Михайло Савич, з яким мати познайомилась у 1944 році, і який невдовзі став батьком трьох дітей Марії Іванівни, у тому числі, і батьком Дарії. Діти, яким так не вистачало батька, радо приймають його. Новий тато бере відпуск в армії, родина відправляється з Добровлян до Городенки, де Дарія продовжує разом із сестрою Лідією навчання в середній школі № 1.

     Проте незабаром у 1946 році трагічні обставини змушують родину терміново тікати з Городенки. У 1953 році Дарія закінчує 10 клас української середньої школи №9 у м. Чернівцях, описаної в повісті Ірини Вільде “Дорослі діти”. Серед 28 шкіл у цьому місті на той час було лише три українських середніх, решта шкіл або семирічки, або російські, кілька молдавських, одна з яких середня, для румунського населення.

     Дарія закінчує школу зі срібною медаллю, єдиною на цілий клас. Навчав її математики видатний вчитель Абрамович Микола Федорович. Коли настав час обирати фах, Дарія почала свій пошук з постійних випробувань власних здібностей: писала вірші, складала кросворди, ставила досліди з “охолодженням” і зміною якості рослин, їх щепленням. Романтик в душі, Дарія мріяла робити якісь відкриття та багато подорожувати, щоб пізнавати світ. Усе це схилило її спочатку до вибору на користь географічного факультету. Але любов до математики та точних наук зіграли головну роль у прийнятті рішення вступити на фізико-математичний факультет. Так Дарія Михайлівна розпочала свій нелегкий, проте надзвичайно цікавий шлях дослідника.

     Успішне навчання Дарії в університеті супроводжується дуже активним творчим життям. Вона має певні успіхи в легкоатлетиці, танцює в танцювальному колективі, відвідує хор під керівництвом доц. В. Шкільнюка.

    Саме тут, в університеті, вона знайомиться зі своїм майбутнім чоловіком Берчею Іваном Васильовичем, який навчається на математичному відділенні фізико-математичного факультету.

     Читають Дарії лекції талановиті доценти К.Д.Товстюк і А.М.Косевич, з якими вона в майбутньому 2001 році спільно одержить Державну Премію України в галузі науки і техніки. Дипломну роботу захищає на кафедрі теоретичної фізики під керівництвом Кондратенка Володимира Максимовича. Тепло згадує Дарія Михайлівна як великих педагогів доц. Павліна О.К., доц. Круга Ю.М., доц. Верещагіна І.В., доц. Пілата І.М., доц. Устянова, проф. Таубе, проф. Рубаніка В.П., проф. Едельмана С.Д., доц. Яковлєва В.А., доц. Фішмана К.М. та проф. Самойловича О.Г. Після закінчення університету К.Д. Товстюк люб’язно погоджується співпрацювати з Дарією Берчею, яка на той час обіймала посаду старшого лаборанта кафедра фізики Медичного інституту.

     Після вступу до аспірантури Корній Денисович Товстюк пропонує зайнятись теорією груп. Його слова: ”Дарцю, це буде Ваш хліб”, виявились пророчими і запам'ятались Дарії Михайлівні на все життя. На той час широке застосування теорії груп у фізиці твердого тіла тільки починало набирати обертів, тому можна було сміливо підключатись до цього процесу.

      На час представлення до захисту кандидатської дисертації на тему: ”Особенности зонного спектра в некоторых анизотропных кристаллах” у 1966 р. Дарія Михайлівна працює вже молодшим науковим співробітником. Свою роботу вона захищає на Вченій раді Чернівецького державного університету. Після захисту кандидатської дисертації Берча Д.М., здобувши певний досвід, самостійно планує нові дослідження. Хоча її і переводять на посаду асистента, проте посаду старшого викладача їй не пропонують. З початком брежнєвських часів з наполегливої поради сестри Ліди Дарія Михайлівна пише в різні інститути та університети у пошуках роботи.

     Ректор Ужгородського державного університету, Чепур Дмитро Венедиктович, згоджується прийняти Берчу Д.М. на посаду старшого викладача, оголошуючи при цьому конкурс. Починається нове життя у новому чудовому місті Ужгороді. Важко було покидати таке рідне місто Чернівці, адже в цьому місті Дарія Михайлівна вийшла заміж і у 1965 році народила сина Артема, а також сформувалась як особистість.

     На кафедрі фізики напівпровідників в Ужгороді для Дарії Берчі непочатий край справ. Вже кілька років тривають дослідження оптичних і фотоелектричних властивостей складних напівпровідників, і теорія груп, якою досконало володіє Дарія, дуже допомагає в інтерпретації експериментальних результатів. Відсутність її керівника, К.Д. Товстюка, з яким вони так плідно співпрацювали в Чернівцях, змусила Дарію Михайлівну самій ставити і розв’язувати складні завдання.

     Вона тісно співпрацює з В.Ю.Сливкою і І.Д.Туряницею, виходять їхні перші спільні публікації. Дуже швидко, дякуючи ректорові Д.В.Чепуру, вона у 1969 році стає доцентом і дістає право керувати аспірантами. Якщо свій кар’єрний ріст Дарія Михайлівна пов’язує з іменем проф. Д.В.Чепура, то розвиток творчого начала вона пов'язує з іменем проф., член-кор. АН України Корнія Денисовича Товстюка. Його метод наукового керівництва – це детальне формулювання завдань, вказівка, де можна детальніше дізнатися про стан та суть тієї чи іншої проблеми, підтримка на кожному кроці, доступність до консультації і уміння надихати на працю. Далі все розв’язувалось, якщо його аспірант був талановитою людиною. Глибоке розуміння фізики та надзвичайна інтуїція дозволяли йому передбачувати те, що на перший погляд не було очевидним і часто навіть не випливало з теоретичних розрахунків. Корній Денисович був вчителем Дарії і на її самостійній дорозі, хоч вони вже й не сиділи разом над фрагментами статей та інтерпретацією результатів. Але його спосіб мислення завжди віддзеркалювався в наукових працях Берчі Дарії Михайлівни з аспірантами та співробітниками кафедри.

     Перейняла вона від Корнія Денисовича і його стиль викладання, в основі якого була простота і ілюстративність. Педагогічна діяльність Д.М. Берчі бере свій початок ще в Чернів- Uzhgorod University Scientific Herald. Series Physics. Issue 19. – 2006 222 цях, коли вона вчилася в Корнія Денисовича, записувала лекції і буквально переказувала їх на вечірньому факультеті.

     Набутий досвід і стиль роботи стали у великій пригоді в Ужгороді, де Дарія Михайлівна викладає загальну фізику і спецкурси, веде практичні заняття, а також керує курсовими та дипломними роботами. Занурившись у суспільне життя факультету, Д.М. Берча дуже багато часу присвячує студентам. Вона є незмінним академнаставником з 1967 по 1993 роки. Саме їй належать новаторські форми проведення політінформацій. Вона багато працює з літературою, вивчає економічно-соціальний статус різних країн, їхню культуру і літературу, щоб оживити новини ТАРС з міжнародного життя. Вона захоплюється ідеєю перетворення політінформацій в цікаву дискусію, за що її роботу високо цінують. Другим її захопленням були стінні газети, зокрема “Сатириквант”, який був просто професіональним.

      Так Дарія Михайлівна реалізувала в певній мірі свою мрію бути письменником, журналістом. Ідеї і віршований текст готувала вона сама, а виконували роботу, величезну роботу, студенти, переважно першокурсники. Проте тісний контакт зі студентами та простота в спілкуванні не зменшували її вимогливості і безкомпромісності. Працюючи зі студентами, вона завжди була чесною перед собою, богом і студентами. Залишаючись винятково принциповою в оцінці знань, вона завжди переживає за кожний бал, який виставляє, усвідомлюючи свою відповідальність. З доц. Олексею Борцем, надзвичайно цікавою і обдарованою людиною, Дарія Михайлівна впроваджує новаторські методи і в педагогічний процес. Впроваджені у навчальний процес тести, які у той час називалися безмашинним контролем, її не задовольняли, так як вона притримувалась думки, що з тестових робіт незрозуміло, як мислить студент, як формулює свої положення, і на кінець, як обчислює та робить оцінку результатів.

     Тому Дарія Михайлівна запроваджує перманентний колоквіум-консультацію, а також конкурс “інтелектуалів” для найкращих студентів. Тепер в більшості своїй переможці цих "конкурсів" – це кандидати наук, деякі з яких зараз перебувають в зарубіжних відрядженнях у визначні наукові центри Європи та США.

     У 1991 році за підказкою ректорату уже при розпаді Радянського Союзу, Д.М. Берча подає на конкурс науково-методичну роботу, на якому одержує високу оцінку і II премію Міністерства освіти України. Велике педагогічне навантаження та щоденна робота зі студентами не зупиняють науково-дослідницької роботи Дарії Михайлівни. Вона мріє захистити докторську дисертацію. Малий син Артем і чоловік Іван Васильович намагаються всіляко сприяти матері у її нелегких справах.

     Проте виснажлива праця та постійні стреси вплинули на стан здоров'я Дарії Берчі, і привели до важкої хвороби очей у 1974 році. Лікування в Інституті туберкульозу АН УРСР допомогло, і зір майже повністю відновився, проте одне око так і не вдалось врятувати. Не дивлячись на такий важкий стан здоров'я, Дарія Михайлівна мужньо йде вперед, не припиняючи наукової роботи ні на мить. Аспіранти відвідують її в Києві, де вони трудяться над статтями, текстами дисертацій.

     Згодом один за одним захищають дисертації М.П.Заячківський, тепер доктори наук І.І.Небола і В.Т.Маслюк. Захищає дисертацію також Д.Ю.Балецький. Проте хвороба не відступає. Бажання врятувати зір в згасаючому оці утримує Дарію в лікарні по 3 місяці в році. І так до 1985 року, коли хвороба поступово почала відступати, хоч були ще грізні рецидиви, особливо в 1997 році, коли здавалось, що для Дарії згасне світ.

     У цей нелегкий період боротьби з прикрим захворюванням у 1983 р. виходить колективна монографія: Д.М.Берча, Ю.В.Ворошилов, В.Ю.Сливка, И.Д.Туряница. “Сложные халькогениды и халькогалогениды (получение и свойства) ” під редакцією Д.В.Чепура, за яку в 1985 році Дарія Михайлівна як співавтор одержує премію міністра освіти України за наукову роботу. Захищає дисертацію К.К.Товстюк, науковим керівником якої теж була Д.М.Берча разом з Богданом Лук’янцем. Оправившись трохи від хвороб, Дарія Михайлівна намагається втілити свою мрію – захистити докторську дисертацію.

     Починає працювати над текстом дисертації, інтенсивно продовжуючи наукову роботу разом з аспірантами Михайлом Мар’яном  (захистив кандидатську в 1982 році, а докторську в 2005 році), Миколою Хархаліс (захистив кандидатську в 1984 р.) та Любов´ю Хархаліс (захистила дисертацію в 1987 р.). З’являються нові статті, завершується робота над текстом дисертації, і Дарія Михайлівна подає свою роботу на захист на здобуття ступеня доктора фізико-математичних наук до спеціалізованої ради зі спеціальності “Фізика напівпровідників” при Інституті прикладної фізики Молдавської АН, яку успішно захищає в 1989 році.

     Опонентами роботи були проф. Пікус Г.Е. (Фізико-технічний інститут ім. Йоффе, м. Ленінград), член–кор. Толпиго К.Б. (Донецький фізико-технічний інститут АН України, член-кор. Москаленко С.А., (Інститут прикладної фізики Молдавської Академії Наук), проф. Покотілов Е.П. (Кишинівський державний університет).

     Після захисту докторської дисертації Д.М.Берчу переводять на посаду професора, а в 1991 році ВАК СРСР присуджує їй вчене звання професора кафедри фізики напівпровідників. Таким чином, заповітна мрія Дарії Михайлівни здійснилась.

      У 1993 році Дарія Михайлівна взялася бути ще і вчителем так званої творчої школи, яку через рік прийшлось залишити, у зв'язку із запрошенням від ректора Вищої Педагогічної Школи м. Жешува (Польща) зайняти посаду професора надзвичайного у Інституті Фізики. Ректор Сливка В.Ю. погоджується відкомандирувати Дарію Михайлівну до Жешува на два роки, в якості доїжджаючого професора, залишаючись далі на посаді спочатку 0.75, потім 0.5 ставки професора кафедри фізики напівпровідників УжДУ. З цього часу і по сьогоднішній день поточилися довгі роки плідної роботи в обох вузах.

     Постійно мобільна, з новим європейським досвідом, з новими можливостями, Дарія Михайлівна побудувала так наукову роботу, щоб була користь в першу чергу молодим аспірантам, які вже представили (Сліпухіна І.В. та Глухов К.Є) та захистили свої дисертації (Рущанський К.З., 2000 р.). Так, щороку виходять їхні спільні статті у престижних міжнародних журналах, молоді люди та інші члени кафедри мають можливість приймати участь в міжнародних семінарах і конференціях, організатором яких в Польщі була Дарія Михайлівна. Ці поїздки та спілкування з колегами-науковцями з різних провідних науково-дослідних центрів світу розширили можливості молодих співробітників кафедри.

     Так, К.З.Рущанський виїжджає за підтримкою ДААД до Німеччини, а згодом виграє одну з престижних стипендій фонду Александра фон Гумбольдта та півтори року працює в м. Регенсбург (Німеччина) (на даний момент працює в м. Гренобль (Франція)). У 2000 році створюється колектив з 10 фізиків України для подання проекту на одержання державної Премії України. В 2001 році колективу вчених з Києва (С.Іщенко, Ф.Моцний, А.Яремко), Харкова (А.Косевич, В.Кошкін), Львова (Й.Стахіра, К.Товстюк), Ужгорода (Д.Берча, В.Сливка) присуджується Державна Премія України в галузі науки і техніки за роботу “Нові фізичні ефекти в сильно анізотропних напівпровідниках і прилади на їхній основі (Указ Президента України від 3 грудня 2001 № 1168-2001, диплом № 4959). Дарія Михайлівна не заспокоюється на досягнутому, далі активно працює, викладає, пише статті, виступає з доповідями.

     Основні результати, висвітлені в її роботах, - це дослідження, які стосуються зонних спектрів та пов’язаних з ними фізичних властивостей ідеальних і реальних сильно анізотропних матеріалів та кристалів з низькою симетрією. Дарія Михайлівна запропонувала концепцію мінімальних комплексів зон в спектрах елементарних збуджень, довела, що зонні спектри складаються з мінімальних комплексів зон. Показала, що виходячи з найбільш загальних даних про кристал, можна передбачити розподіл електронної густини в кристалах різної симетрії та напівпровідникових надґратках. Вона виявила критерій спільності розкладів фізичних характеристик за хвильовим вектором. Виявила також низькочастотні оптичні моди, нееквівалентні долини в спектрах низькосиметричних кристалів, нестандартні закони дисперсії з низькоенергетичною непараболічністю та пов’язані з цим явища для низькосиметричних кристалів. Вивчила вплив міжчастинкових взаємодій на формування спектрів сильно анізотропних кристалів. Вказала на прояви двомірності і одномірності в домішковій підсистемі при дослідженні електронного і фононного спектрів. Виявила не- Uzhgorod University Scientific Herald. Series Physics. Issue 19. – 2006 224 еквідистантність рівнів Ландау та розширення їх в магнітні підзони в шаруватих кристалах, характерну залежність магнітної сприйнятливості в цих кристалах від температури і поля.

     Дослідила втрату поперечної стійкості в шаруватих кристалах. Запропонувала модель метастабільних анізотропних структурних одиниць халькогенідного скла, що враховує подвійну анізотропію відповідного кристалічного стану. На основі цієї моделі Дарія Михайлівна побудувала теорію фото- і термоструктурних змін в халькогенідних склах.

     Сьогодні Дарія Михайлівна – автор багаточисленних робіт, які сприяли розвитку фізики сильно анізотропних напівпровідників. Вона – провідний спеціаліст не тільки на Україні, але і в країнах ближнього і дальнього зарубіжжя. Її ім’я входить в “Золоту книгу Польської науки на переломі тисячоліть” та в книгу “Вчені об’єднаної Європи ” 

     Доц. Хархаліс Л.Ю. 

     Алексахін І.С. став студентом фізикоматематичного факультету УжДУ в далекому 1954 році.

      На очах у оточуючих він досить стрімко зростав від студента до відомого ученого - фізика: доктора фізико-математичних наук, професора, лауреата Державної премії України в галузі науки і техніки. А до того було дуже важке в повному розумінні босоноге дитинство. Народився 28 липня 1936 року в селі Робське на Брянщині в Росії, де не було навіть середньої школи. На долю Іллі припали жорстокі роки окупації, важкі повоєнні роки, під час яких його супроводжували ще і хвороби. Справи доходили навіть до жебракування , а потім середню освіту здобувати у віддаленій на 4 км від місця проживання Радогоській СШ Брянської області.

     Безперечно, що такі умови наклали відбиток на формування характеру майбутнього ученого – працездатність та рішучість у досягненні мети. Алексахін І.С. закінчив навчання в університеті в 1959 році спеціалізуючись на кафедрі теоретичної фізики, що послужило немаловажним чинником у формуванні майбутнього висококваліфікованого фізика-експериментатора. З метою поліпшення матеріального становища ще в студентські роки працює лаборантом на станції спостереження за штучними супутниками Землі (з квітня 1958 року). Ця станція (нині Лабораторія космічних досліджень - ЛКД) була складовою частиною Проблемної науково-дослідної лабораторії фізики електронних зіткнень (ПНДЛ ФЕЗ) при тодішній кафедрі оптики, якою керував засновник цих підрозділів Іван Прохорович Запісочний. Наш учитель володів особливим даром підбору в учні талановитої молоді. Не був винятком серед них і Алексахін І.С.

     З першого січня 1960 року він працює на посаді старшого лаборанта, але уже на кафедрі оптики, а не ЛКД. Хоча в ті часи було престижно працювати в університеті навіть на посаді лаборанта, здібний і енергійний Ілля Алексахін з вересня цього ж року розпочинає свою науково-педагогічну діяльність на посаді асистента. Між тим, в 1963-1966 роках, навчається в аспірантурі при кафедрі оптики під науковим керівництвом молодого доцента Запісочного І.П.

      28 грудня 1968 року в Ленінградському університеті Ілля Сергійович захищає дисертацію на тему “Непружні зіткнення електронів з атомами лужних металів”. Ця дисертаційна робота стала початком розвитку нового наукового напрямку з фізики електронних зіткнень, а саме – дослідження непружних процесів парних зіткнень в умовах електронного і атомного пучків, що перетинаються. Особливою “родзинкою” кандидатської дисертації слід вважати розробку методики визначення концентрації атомів в атомному пучку радіотехнічним методом мікрозважування конденсату пучка атомів по зсуву частоти кварцової підкладки. Вперше було також звернено увагу на вплив автоіонізаційних рівнів шодо механізму процесу іонізації атомів електронним ударом. Науковий Вісник Ужгородського університету.

      І.С. був шостим у списку перших десяти учнів Івана Прохоровича Запісочного, які під його керівництвом (1960-1972 роках) виконали і захистили кандидатські дисертації ( Кишко С.М., Шевера В.С., Шимон Л.Л., Шпеник О.Б., Фельцан П.В., Алексахін І.С., Скубенич В.В., Поп С.С., Завилопуло А.М., Імре А.Й.). Саме ця “десятка” створила початковий стрижень майбутньої відомої школи І.П. Запісочного шляхом методичних розробок та здобутими наслідками наукових досліджень світового рівня.

     Серед них Алексахін І.С. був першим, у котрого науковий керівник досяг уже ступеня доктора фіз.-мат. наук та звання професора (1967 р.). У серпні 1968 р. Алексахіна І.С. переведено на кафедру квантової електроніки (вона була створена шляхом поділу кафедри оптики на дві), а 20 лютого 1970 р. його обрано її доцентом. Цікаво, що у цьому званні був затвердженим ВАК-ом СРСР 28 липня 1971 р. – в день, коли йому виповнилося 35 років.

      В зв’язку з закриттям спеціальності “радіофізика” та скороченням відповідно числа викладачів кафедри Ілля Сергійович переходить з вересня 1972 р. на улюблену роботу в науково-дослідний сектор і займає посаду завідувача відділом атомних процесів ПНДЛ ФЕЗ кафедри квантової електроніки. Безперечно, це сприяло зосередженню в роботі над докторською дисертацією, яку захищає в 1984 р. в Ленінградському фізико-технічному інституті ім. А.Й. Йоффе на тему “Непружні процеси парних зіткнень електронів з атомами металів”.

     19 липня 1985 р. йому присвоєно ступінь доктора фізико-математичних наук. У січні 1986 р. Ілля Сергійович знову переходить на викладацьку роботу будучи вже знаним ученим у 50-ти річному віці. Протягом двох років очолює кафедру загальної фізики загально-технічного факультету (ЗТФ) УжДУ.

     У квітні 1987 р. йому присвоєно звання професора. В зв’язку з ліквідацією ЗТФ перед професором Алексахіним І.С. постає питання вибору подальшого місця роботи: льшого місця роботи: в заснованій Запісочним І.П. академічній установі – Інституті електронної фізики НАН України, чи на рідній кафедрі квантової електроніки, яку я вже очолював з 1982 року. Незважаючи на настирливі запрошення Івана Прохоровича з властивою рішучістю Ілля Сергійович заявив: “Я пойду работать к Шимону”. З 28 грудня 1987 р. він працює бездоганно професором кафедри квантової електроніки. Щоправда, уже у 1997-98 н.р. як після прочитаних лекцій, так і інших видів проведених ним занять колеги помічають фізичну перевтому професора.

      Очевидно дали про себе знати перенесені ним важкі хвороби: в дитинстві тиф, у старшому віці інфаркт, мікроінсульт, прогресувало погіршення слуху. Також частіше став згадувати Батьківщину, красу рідного села з тихою річкою Неруса, де клімат сприятливо впливав на стан здоров’я під час проведених там відпусток. У червні 1998 р. минув черговий п’ятирічний строк перебування Іллі Сергійовича на посаді професора. Нажаль, закінчився і однорічний термін, який був йому визначений ректоратом для переходу до проведення навчального процесу з російської на українську мову. 16 листопада 1998 р. він подав без будь-якого погодження з кафедрою і деканатом заяву на звільнення, яка наступного дня була задоволена.

     Залишивши якісно впорядкований особистий архів, виїхав у рідне село, де народився. Як виявилося – назавжди. Помер Ілля Сергійович Алексахін 31 січня 2003 року на 67 році життя. Відійшов у вічність прекрасний педагог і крупний вчений, відомий ще в часи існування СРСР і далеко за його межами.

     Працюючи на різних викладацьких посадах професор Алексахін І.С. розробив і впровадив курси лекцій “Теорія коливань”, “Теорія електронно-атомних зіткнень”, “Фізика електронних зіткнень”. Після роботи на ЗТФ продовжив викладати на високому професійному рівні курс загальної фізики на нефізичних факультетах, був автором і співавтором численних методичних розробок. Як викладач, був Науковий Вісник Ужгородського університету. Серія Фізика. № 20. - 2007 р. 11 справедливо вимогливим до студентів, але і не менш вимогливим до себе. Студентів приваблював своєю ерудованістю, строго охайним зовнішнім виглядом, манерами інтелігента.

     Професор Алексахін І.С. залишив за собою глибокий слід у науці. Він є піонером широкого впровадження у наукові дослідження методів використання електронного і атомного пучків, що перетинаються. Розробив і реалізував методику визначення абсолютних ефективних перерізів непружних процесів парних зіткнень (збудження, іонізації, автоіонізації, рекомбінації). Ним одержано багатий експериментальний матеріал про ефективні перерізи збудження валентних та субвалентних підоболонок атомів лужних та лужноземельних елементів, міді, золота, свинцю, вісмуту, марганцю в широкій області спектру, включаючи і ВУФ. Було встановлено, що вид енергетичних залежностей спектральних переходів не залежить від конфігурації основного стану і визначається типом зв’язку та величинами повного моменту, що процеси збурення субвалентних оболонок атомів помітно впливають на енергетичні залежності збудження валентних електронів. Учений вперше експериментально довів існування в атомах та іонах автоіонізаційних станів, розпад яких відбувається багатоканально з утворенням іонів в основному і збуджених станах. Далі, в умовах перетину електронного і атомного пучків було досліджено процес діелектронної рекомбінації іонів калію, рубідію, цезію і встановлено, що на відміну від процесів збудження та іонізації ефективний переріз цього процесу характеризується резонансною залежністю від енергії електронів.

     Вищенаведений можливо і не повний перелік процесів парних зіткнень, об’єкти досліджень та наукові висновки Алексахіна І.С. викликають шановного подиву. Він вніс гідний вклад у показники авторського колективу (Алексахін І.С., Завилопуло А.М., Запісочний І.П., Імре А.Й., Лендьєл В.І., Сабад О.П., Шимон Л.Л., Шпеник О.Б.), який, здобувши у 1996 р. Державну премію України в галузі науки і техніки за цикл праць “Елементарні процеси та резонансні явища в парних зіткненнях електронів, атомів і іонів”, уособлював виняткові досягнення ужгородських фізиків відомого у світі наукового напрямку. Творчий внесок Алексахіна І.С. у фізику зіткнень представлено більше ніж 150 публікаціями в престижних наукових журналах та матеріалах наукових форумів найвищого рівня, чотирьох свідоцтвах на винаходи.

     Його наукові публікації включають понад три десятка співавторів. Навколо нього була згуртована талановита молодь. Тут панувала особлива творча атмосфера, неперервне наукове спілкування й доброзичливі дискусії, демократичність і наукова принциповість, взаємна повага та вимогливість членами групи дослідників.

     Ілля Сергійович міг різко висловлювати своє незадоволення, правду казати у вічі, але без образ. Він володів тонким гумором щоб розрядити тимчасові робочі ускладнення серед підлеглих. Будучи освіченою і інтелектуально розвиненою людиною (наприклад, прочитав Біблію в повному обсязі, а також Коран), він щиро ділився своїми знаннями з підлеглими. З поміж його учнів кандидатами наук стали Шафраньош І.І., Стародуб В.П., Гарга І.І, Богачов Г.Г., Угрин С.Ю., Боровик О.О., Запісочний О.І., Постой К.І., Чаварга М.М., а двоє перших – і докторами наук. Такі показники та науковопедагогічний стаж роботи більше 30 років нині є достатніми для присвоєння звання Заслуженого професора УжНУ.

     Постать Іллі Сергійовича належить до когорти відомих українських фізиків. Стежка, яку він проклав у фізиці електронних зіткнень впевнено вестиме майбутнє покоління дослідників у пошуки істини вічної таємниці атомних систем.

Шимон Л.Л., професор